Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— От чорт старий, — бурчала на лежанці Степанида. — Коли ти вже розуму наберешся?
— То ти стара, а я ще в дамках, — казав Павло і погладжував свого великого носа.
— Еге ж, герой у Ганниній хустці, — огризалася Степанида. — Тільки й знає шашки розкидать. А як до діла...
До діла Павло таки трохи не вдався. За що не візьметься — без пригоди не обійдеться. То якось колов кабана, а він вирвався і бігав по городі, поки сам не впав, то зробив вікна (Павло й столярував інколи), так завіси начепив не з того боку, раз був узявся ремонтувати примуса, то ледь не спалив хату. І сміх і гріх. Сказати ледачий — не скажеш. Не щастить чоловікові, хоч би й так, як і з оцими шашками. Навчив на свою голову, а тепер думай, чого воно так виходить. Не щастить!
І от якось увечері зайшов до Степанидиної хати, де саме розгорталися шашкові баталії, ще один гість. Танасько Верзун. Був він саме з тих людей, яким завжди у всьому щастило, працював на державній роботі в районі (колись фінансовим, а тепер страховим агентом), умів без рахівниці полічити все, що можна, додати й відняти, крім цього, більше ні за що не брався, через те жив і горя не знав. Павло не любив його здавна, хоча взагалі грамотних людей шанував, — мав за що не любити. Ще років із тридцять тому, коли Танасько ходив по селу описував, скільки у кого плодових дерев — накладав податки, записав Павлові і грушу-беру, яка росла на межі і, вважай, до городу лише заглядала гіллям. «Все одно ти її обриваєш», — сказав Танасько. «Та дітки обносять її ще зеленого. І твої, й мої», — захищався Павло, однак Верзун не схотів і слухати. «Моє діло маленьке, — сказав. — Записати. А там уже як хоч».
Тоді це Павла так допекло, що він побіг до хати, вхопив сокиру — і від груші зостався пеньок. Пізніше шкодував, але що з того? Груші не було. Такої бери Павло скільки живе — більше не їв. Багато гріхів забув він людям, а от тієї груші — не міг. Тільки де стріне Танаська, то так і гуде в руках кров, як тоді, коли очманіло махав сокирою.
І тепер Павло відірвався од шашок і стрельнув на нього такими очима, наче хотів штовхнути за двері.
— ...брий вечір, — сказав Танасько. І звів докупи білі пухнасті брови. На червоному лиці вони здавались наклеєними. — А баба вдома? — звернувся до Санька, минаючи Павла поглядом.
— Пішла до Килини по молоко, зараз прийде.
— Пожду трохи, — Танасько сів на лаву поблизу дверей і звів очі у стелю. А коли балакав з Павлом про грушу — дивився у небо.
— Може, зіграєш, Атанасію? — глухо спитав Павло, розставляючи шашки. — Чи ти не вмієш? Не бійся, тут великого розуму не треба, це не те, що...
— Зіграю, — несподівано сказав Танасько, вловивши в Павловому голосі цівочку жовчі. Підвівся, аж лава заскрипіла, підійшов до гравців.
Павло занервував. Глянув у червоне Танаськове лице («мідний казанок», — подумав) і сказав насмішкувато:
— З малим ось гуляй, Атанасію.
Танасько грав білими. За кожним ходом довго думав, ворушив білими бровами і скрипів табуреткою. Над головою стояв Павло, це заважало зосередитись. Танасько не поспішав. А коли Санько убив його шашку, то причаївся, ще дужче почервонів і задумався, наче програвав корову.
Павло від нетерплячки заходив по хаті. «А що, — радів, — твоя взяла? Дзуськи». Тішився з того, що то він навчив Санька грати. Уже заради цієї партії варто було навчити. Хай знає. Ач, як журиться.
Та коли Павло знову підійшов до столу і глянув на шахівницю — отерп. Танасько пробирався в дамки. Санько, маючи звичку вигравати на хіп-хап, кинувся в атаку, забувши про тили, і дав промашку. Втративши перевагу, малий розгубився, впав у паніку. Був рятівний хід — боєм відвести білу шашку назад, але Санько його не бачив і торкнувся зовсім не того «стовпця».
— Куди! — не втерпів Павло. — А оніно.
— Не підказувать, — спокійно посміхнувся Танасько. — Ми ж не на базарі.
Та Санько вже облишив шашку й помітив рятунок.
— Е ні, взявся — ходи, — так само спокійно сказав Танасько.
— У нас немає такого правила! — закричав Павло. — Взявся — це ще не пішов. Може, він поправляв.
— Мені ваші правила до спини, — посміхався Танасько. — Може, ви ще й за фук берете?
— При чому тут фук?! — Павла найдужче злило те, що Танасько говорив так рівненько, з лінивим смішком, наче мав тут усіх за дурників.
— Ну ти, чудило. Є ж міжнародні правила. Не грати ж мені по тих, що ти видумав, так же?
— Нехай, діду, — втрутився Санько. — Не на штани граємо. Що ж тут такого?
Але Павло вже малого не слухав.
— Ходи, як надумав! — гарячковито вхопив шашку і штурхнув білим під бій.
— Не клей дурня, — сказав Танасько і спокійненько поставив шашку назад. Потім узяв ту, якою Санько ходив раніше, і посунув уперед. — Ось так. Правильно?
— Ні! — гримнув Павло.
— А як?
— Отак! — Павло вхопив шахівницю, і шашки заторохтіли по хаті. — Оце по правилах! О!
— Здурів, чи що? — звів на нього Танасько усміхнені очі, і це Павла доконало.
— Геть звідси! — згріб Танаська за плечі.
— Таки здурів, — сказав Танасько, гидливо зморщивши носа. Він випручався з Павлових рук і пішов із хати.
— Ну нащо ви? — розсердився Санько. — Я б у нього ще виграв.
— Авжеж, виграв би, — хмикнув Павло. — Якраз! У такого виграєш. Правила міжнародні суне під ніс, стерво.
— А от і виграв би.
— Ні, Санько, не на того натрапив. З таким треба тільки в нічию... Турецьку, — сумно сказав Павло.
— Такої ж у міжнародних правилах нема.
— Дурний ти ще, Санько. Ну їх, ці шашки. Давай краще я тобі розкажу казку. Про мисливця і зайчика.
Пізній цвіт
Як на парубка, Мишко Чмир був не те щоб підстаркуватим, але й не молодим — добиралося до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.