Читати книгу - "Боснійські драми, Слободан Шнайдер"

ДЕНІЗ: Просимо шановного із заголовка, Пана Клопа, Короля Бульдога і вельмишановного Володаря Війни, який заміняє відсутнього Бога, щоб нас офіційно записали як осіб, що зникли.

ІНЕС & ДЕНІЗ (в один голос): Підпис: Інес & Деніз.

ІНЕС: Від Чудового до Пасадени рівно 17438 кілометрів.

ДЕНІЗ: Звідки ти знаєш?

ІНЕС: А звідки ти знаєш, що ні?

ДЕНІЗ: Віддай мені бодай половину ковдри.

ІНЕС: Що поробиш, мене багато.

ДЕНІЗ: Твій чоловік завжди спить між нами, немов якийсь меч!

ІНЕС: Залиш мого чоловіка в спокої.

ДЕНІЗ: А де наші сини?

ІНЕС: Де наші діти? Ось вони, бавляться в лісі.

ДЕНІЗ: Бавляться в нашому лісі.

ІНЕС: Але вони виростуть. Швидше, ніж можеш собі уявити.

ДЕНІЗ: Як же швидко вони ростуть.

ІНЕС: А тоді ми їх втюхаємо якимсь жінкам та й по всьому.

ДЕНІЗ: Це не так просто, на сьогоднішній день.

ІНЕС: Ти тільки подумай: яблука!

ДЕНІЗ: Хто вимкне світло?

Дві феї хихотять, як мишині королеви: це переходить у пищання.

Починає працювати телеграф, вивергаючи величезну кількість стрічки.

LA CHARTREUSE, Villeneuve lės Avignon

Завершено у вересні 1997 року.

Єрусалим-99

Хто і чому?

За два роки до того, як повністю спливло наше ХХ століття (дай, Боже, щоб не повторилося!), хтось із нас згадав, десь прочитав, що року 1999-го виповнюється дев’ятсот років від завоювання хрестоносцями святого міста Єрусалима. Християнські лицарі безжально «взяли» місто Єрусалим, а різанина, яка відбулася після цього, належить до найстрашніших подібних подій у світовій історії. Дуже швидко ми довідались, що, починаючи саме з цього моменту тої самої світової історії, Схід та Захід опинились у стані вічної конфронтації, що, починаючи від того моменту, можна говорити про непримиренну ідіосинкразію, про справжній clash цивілізацій, який, не без зловісної радості, описує і пророкує в майбутньому Гантінгтон. Що Ізраїль має бути зіштовхнутий в море, що араби мають бути стерті з мапи світу — це (хоча, якщо йдеться про євреїв, карти були перемішані інакше), лунає від тої страшної різанини 1099 року і до сьогодні — як якийсь basso continuo історії Середземноморського басейну, а отже і Європи. Європейська спільнота під єрусалимськими мурами об’єдналася у спосіб, який до сьогодні залишається недосяжним, а ідеологічна підготовка усього походу, який — як і інші походи такого типу — почався з погромів євреїв, так би мовити, на порозі їхніх будинків, в серці Європи, дуже нагадує його сьогоднішні варіанти. Багато ідеологічних формул вражаюче схожі. Про дійсність теперішнього світу мусить нагадати і факт війни, технологічної супремації західних армій; наприклад, факт, що Єрусалим був підданий бомбардуванню різними катапультами, проти якого захисники всередині міста, intra muros, не могли встояти. Була перевага «вогняної сили», і перевага «у повітрі» і «з повітря», яку нещодавно демонстрував західний воєнний альянс, бомбардуючи Югославію, а потім Багдад. Як і в цих пізніших випадках, в Єрусалимі теж постраждали численні «цивільні об’єкти». Бійня, яка почалася після цього і сліди якої ми виявили переважно в арабських джерелах, зачепила, звичайно, усіх людей, жінок, старих, дітей...

Ідея зайнятися цією подією в мистецькому плані походить від римської актриси Ніколетти Гаіда, яка понад десять років тому заснувала в Римі мистецьке об’єднання «Діонісія». Я співпрацював із цими людьми протягом цілої низки років. Я маю подякувати «Діонісії» за свою виставу хорватською в часи репресій Туджмана та його дервішів: «Шкіра Змії» на Фестивалі сучасної драми у Веролі, неподалік від Рима, 1996 року, режисером якої був незабутній для мене Петар Вечек. Отже, референції до тої пропозиції були, причому дуже добрі. Мені, як (якому-не-якому) драматургу, випало скласти щось на кшталт сценарію для вуличного театру, отже, щось у стилі Пітера Шумана, мага і шамана, якого я зустрів колись давно на одному давньому БІТЕФ-і. Режисуру взяв на себе Паоло Маджеллі. Ми вирішили зробити дві версії, одну з палестинськими акторами, отже, з арабами, арабською. Це були актори найвідомішого палестинського театру «Аль-Касаба». Інша версія мала бути «західною», її мали грати гебрайською. Тут, у незвичній «коаліції», зібралися актори з Італії, Німеччини, Австрії, кілька євреїв з Міського театру в Хайфі.

Я, як і завжди, почав здалеку, з вивчення найважливіших джерел. Вже в першій книзі Стівена Рансімана «Історія хрестових походів» я натрапив на новину зі старих часів про халіфа Умара, який 638 року увійшов до Єрусалима як його завойовник. Він починає щось на кшталт sight-seeing, звісно, з місця храму Соломона, отже, з того місця, з якого, не так давно, порівняно з його входженням до Єрусалима, його друг Магомет зійшов на Небо... Потім він захотів побачити християнські святині, а в Храмі Гробу Господнього його застав час молитви. На питання, де він має молитися, управителі церкви, дуже улесливо і смиренно, відповіли йому: «Звичайно, тут, у храмі». Халіф Умар відмовився, сказавши, що в такому разі його послідовники розорили б храм або перетворили б його на мечеть. А це храм Гробу Господнього. Отже, Халіф розклав свій килим для молитви поза церквою. І так церква залишилася, щоправда, добудована, перебудована, але Гріб Господній залишився там, де, на думку християн, завжди був[5]. Рансіман описує рідкісний щасливий момент світової історії, який вже самим своїм існуванням суперечить похмурим тонам висновків Гантінгтона, які завжди звучать, як якесь прокляття... майже прикликають зло.

Я дуже зрадів цій знахідці, вважав, що це майже якась trouvaille. Я вирішив покласти її в основу сценарію, можливо, не дуже амбіційного у художньому сенсі, але в кожному разі точного у головних акцентах.

Репетиції були в Римі. Актори приїхали окремо. Ми репетирували спочатку з єврейськими акторами, або з акторами — «західними лицарями», гебрайською, або мовами «об’єднаної Європи». У нас був перекладач, як і в іншому випадку — з арабськими акторами, які готували, звісно, арабський переклад мого тексту. У першому випадку ми «включили» євреїв до «християнських лицарів»... Це відповідає теперішньому стану речей в очах арабів. Але в самому історичному контексті, єрусалимські євреї знищені, до останньої людини, літа 1099-го в палаючих синагогах... Я питав єврейських колег, чи чули вони колись про халіфа Умара. На превеликий подив, ми довідались, що їхня відповідь абсолютно негативна: «Ніколи не чули!» «Тому у вас війна», — такою була наша відповідь. Але, якщо підійти об’єктивно, маючи на увазі те, що з нами сталося під час розпаду колишнього державного об’єднання, не було ані найменшого місця для якоїсь цивілізаційної погорди... На це саме питання арабські актори відповіли майже ображено: «Про халіфа Умара знає кожна арабська дитина, ще з початкової школи».

Нам було цікаво працювати, і