Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

О другій годині Ганс запропонував піти разом з нею, але вона вмовила його попрацювати ще, і на четверту годину могили вже були готові. Мілкі ями, щонайбільше дві стопи завглибшки, проте в них можна було закопати трупи. Запала ніч. Ганс узяв санки, і двоє небіжчиків крізь темряву й сніговицю рушили до своїх крижаних могил. Погреб був не вельми пишний. Полозки вгрузали глибоко в замети, і тягти санки було важко. Ганс та Едіт відучора нічого не їли і охляли з голоду і втоми. Вони не мали сили змагатися з вітром, і часом його пориви валили їх з ніг. Кілька разів санки перевертались, і тоді доводилося знов навантажувати їх тою моторошною клажею. Останні сто футів треба було дертися крутим схилом, і вони лізли рачки, мов собаки в запрягу, пірнаючи руками в сніг. Одначе санки своєю вагою тягли їх назад, і вони двічі зривались і скочувалися з гори: санки й посторонки, живі й мертві - все спліталося в одну страшну купу.

- Завтра я поставлю тут стовпці з їхніми іменами,- мовив Ганс, коли вони засипали могили.

Едіт ридала ридма. Кілька рядків молитви, що їх вона спромоглася проказати,- ото й уся була панахида. Додому Ганс майже ніс її на руках.

Денін тим часом прийшов до пам’яті і качався по підлозі, марно силкуючись скинути свої пута. Він дивився на Ганса й Едіт палючими очима, але в розмову не заходив. Ганс і далі не хотів доторкатися вбивці й понуро спостерігав, як Едіт тягла Деніна до чоловічої спальні. Та хоч як вона напружувалась, а не могла підняти його з підлоги на лаву.

- Краще дай мені застрелити його, і ми не матимем більше з ним клопоту,- востаннє спробував умовити її Ганс.

Едіт похитала головою і знову схилилась над Деніном. На її подив, тіло тепер легко знялося вгору, і вона зрозуміла, що Ганс зглянувся й допоміг їй. Потім вони взялися прибирати кухню. Але криваві плями й далі кричали про недавню трагедію, тому Ганс позстругував ті місця, а стружки спалив у грубці.

Дні приходили й минали. В хатині панувала пітьма й тиша, яку порушувало тільки ревіння бурі та гуркіт хвиль об берег, що взявся кригою. Ганс слухався кожного слова Едіт. Уся його надзвичайна заповзятість раптом де й ділася. Едіт узялася сама вирішувати Денінову долю, і Ганс цілком здався на неї.

Убивця був для них повсякчасною загрозою. Щохвилини він міг звільнитися зі своїх пут, тому вони стерегли його вдень і вночі. Одне з них завше сиділо біля лави, тримаючи в руках набиту рушницю. Спершу Едіт запровадила восьмигодинні зміни, але напруження виявилося надто велике, і далі вони почали чергуватися кожні чотири години. Вартувати доводилось цілу добу, спати теж колись треба було - і вони ледве встигали зготувати страву та нарубати дров. Весь свій час вони витрачали на те, щоб стерегти Деніна.

По несвоєчасних Негукових відвідинах індіяни стали обминати хатину. Едіт послала Ганса, щоб він попросив їх відвезти Деніна човном до найближчого селища білих або до факторії. Але Ганс вернувся ні з чим. Тоді вона сама вирядилася до Негука. Негук, ватажок маленького індіянського селища, перейнятий почуттям відповідальності за долю своїх підданців, у кількох словах виклав свій погляд на справу.

- Це біда білих людей, а не сивашів,- сказав він.- Мій народ допоможе вам, і тоді це вже буде й наша біда. А коли біда білих людей і біда сивашів зійдуться докупи і стануть одною бідою, то буде велика біда, так велика, що й не сказати, що й кінця їй не буде. Нема гіршого за таку біду. Мій народ не зробив нічого поганого. Навіщо ж він помагатиме вам і накликатиме біду на себе?

Отже, й Едіт вернулася ні з чим до своєї страшної хатини, до ненастанної чотиригодинної варти. Іноді, під час своєї зміни, коли вона сиділа навпроти в’язня, тримаючи на колінах наладовану рушницю, очі їй злипались, і вона починала куняти. Але щоразу, здригнувшись, прокидалась, хапалася за рушницю і злякано позирала на вбивцю. То був очевидний нервовий шок, і він зле позначався на її здоров’ї. Та навіть коли Едіт не дрімала, варто було Денінові ворухнутись на постелі, як вона мимохіть здригалась і сягала до рушниці,- такий великий був її страх перед ним.

Едіт загрожувала нервова перевтома, і вона знала про це. Найперше їй почали сіпатися очні яблука і переставали, аж як вона стуляла повіки. А трохи згодом вона стала мимоволі кліпати очима, і вже не годна була нічого з ними вдіяти. Та найгірше, що Едіт не могла забути тої жахливої події. Щохвилі їй ввижався той моторошний ранок, коли Несподіване вдерлося до їхньої хатини й запанувало там. День у день опікуючись в’язнем, вона мусила зціплювати зуби й нелюдським зусиллям волі тримати в покорі дух і тіло.

З Гансом була інша біда. Його посіла настирлива ідея, що він мусить убити Деніна. Завше, коли він щось робив для в’язня чи стеріг його, Едіт побоювалась, що кривавий список збільшиться ще на одну людину. Ганс весь час кляв Деніна і поводився з ним брутально. Він намагався затаїти свою манію вбивства і часом казав дружині:

- Колись ти сама попросиш, щоб я вбив його, та я вже тоді не захочу рук паскудити.

Але не раз, відбувши свою варту, Едіт скрадалася до дверей і бачила, як обидва чоловіки поїдали один одного очима, мов хижі звірі. На Гансовому обличчі вона читала жадобу крові, а на Деніновому - лють і запеклість загнаного в куток щура.

- Гансе! - гукала вона.- Схаменися!

Здригнувшись, він отямлювався, і в очах його світилося збентеження й ляк, але не каяття.

Таким чином Ганс також став часткою завдання, яке поставило перед Едіт Нільсон Несподіване. Спершу те завдання полягало тільки в одному: вчинити з Деніном по закону, тобто, гадала Едіт, треба тримати й стерегти Деніна, поки трапиться нагода передати його владі, щоб судити по-справжньому. Але тепер доводилося думати й про Ганса - Едіт бачила, що на карту поставлено його розум і спасіння душі. До того ж Едіт невдовзі переконалася, що її власна сила та витримка теж мають свій край. Вона знемагала під тягарем нелюдської напруги.