Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

Що ж, Мурате, подумав я, значить, ти заборонив мені чіпать цього чоловіка… ти сказав, що, мовляв, досить… інтереси справи, мовляв, вимагають, нехай живе, так ти сказав, правда?

Після того, як «Тартар» ліквідував акцію на площі Свободи, Школа тібетської медицини не протривала й два дні. Вже в понеділок од неї не лишилося й сліду — хлопці з відомства були в паніці й жили собі витягали, аби хутчій поховать кінці у воду. Одночасно й верхівка «Тартару» вилучила (й поквапилася знищити) все, що стосувалося операції «Зомбі», — скоріше всього, за рекомендацією тих, котрі так щедро її оплатили. Я зловтішно посміхнувся. Вдома, у потаємній схованці, котру не знайде ніхто, крім мене, лежать копії знімків, розмов, записаних на магнітофонній тасьмі, відеокасета зі сценою забійства Малевичастаршого… і ще багато дечого! Прийде час, подумав я, і все це випливе на поверхню… повинно випливти. А інакше де ж справедливість?.. Де — питаю я у вас?!

А ще ж зостається і Крижинський… Ревнитель комуністичної ідеології. Моральний садист. Екстрасенс. Лягавий. Учень тібетських мудреців. Стукач. І, звісно ж, нащадок одного з апостолів… Господи, чи взагалі може бути більший абсурд! Кощава істота з гачкуватим носом і підозріливим поглядом глибоко запалих очей, котра зі спортивною злістю вигукує з-за катедри про «історичні рішення чергового з'їзду нашої рідної партії…».

Ну, та ліквідація Школи тібетської медицини таки вдарила його по кишені. Через місяць він спробував було відвоювать своє реноме, виступаючи в провінційних містечках, де грошики злупити найлегше, — однак колишні хазяї, певне, дали йому на здогад, що цю діяльність прикрити слід назавжди, бо він поспішив дременути за кордон. У Європі його сеанси викликали фурор. Масовий психоз сягнув граничної межі: люди заявляли журналістам, начебто в них змінився колір очей, повідростали ампутовані кінцівки, а якась жінка похвалилася навіть, що розсмоктався шов на її нічній сорочці. В Україну він повернувся аж зараз — із добрячими грішми, на форді темновишневого кольору і випромінюючи добрий гумор та злагоду із своєю совістю…

От і добре, подумав я, почуваючи, як десь усередині скипає лють… добре, що ти вернувсь, чоловічку, тут тебе давно вже чекають — і не тільки чекають, а й палають хіттю з тобою побалакати…

Що ж, ми з МурМуром так і зосталися невдоволені тією роллю, яку нам відвели в операції «Зомбі». Що стосується мене особисто, так я з дитинства не люблю, коли мені щось нав'язують, надто ж обманом. У пам'ятку ще живі були різні збори, суботники, мітинги — на захист як не Анжели Девіс, то Луїса Корвалана, а то ще якогось чорта… усі оті збіговиська фашистського штибу, куди всіх заганяли не питаючи згоди. Я взагалі не люблю дисципліни й порядку: чоловік народжується вільним, і жодна ідеологія не має права посягнути на його свободу. Втім, щодо «Тартару», то він заспокоївся хутко: кожному з нас виплатили таку суму, яка могла заткнуть пельку будьяким амбіціям; й тільки мене ввесь час щось гризло й гризло, — може, просто усвідомлення того, що смерть Євгена Малевича крути не крути, а була на моїй совісті…

Крижинський збирає проліски. Неподалік, у цих же гаях, кілометрів за десять од того місця, де стоїть моє авто. Виявилось, що він любить квіти і свою дружину, тлусту гуску з вульгарносоціологічних літературознавців, і, крім того, дуже любить дітей…

У скронях знову стала гупати кров. Скількись часу я сидів, зціпивши щелепи, а тоді повільно видихнув повітря і, нахилившись, увімкнув мотор. Нема чого зволікати, подумав я, натискуючи зчеплення, пора… пора! І так взяв з місця, аж машину занесло убік. Тоді побрався лісовою дорогою, немилосердно підстрибуючи на вибоях, у карколомному темпі доскочив шосе й щосили притис педаль газу…

Коли я вернувся з полону, про мене казали всяке — зразу поза очі, а тоді, осмілівши од безкарності, й просто в лице. Казали: виродок. Ще казали: вбивця… каїн… і все інше. Певне, я їх дратував тим, що був не такий, як усі. Та й не мовчав я увесь той час… а того, про що мені довелось розповідать, їхні безмозкі голови не здатні були переварити. Втім, я нічого не мав проти тих назвиськ. Все воно було правдою: я ходив з белуджами, і ми вбивали людей. Була війна, все стало догори коренем, і вбивство — це було єдине ремесло для чоловіка. Не скажу, щоб воно припало мені до смаку… та навіщо ж мене й послали туди! Ну, а на чиїй стороні воювать, то вже твоє діло. Вибір — це і є мораль… Та й чи існує якась мораль взагалі? Хіба існують реально ці два полюси — добро і зло? Люди добрі, чи ж творили зло ті хлопці, які прийшли на чужу землю і вбивали людей лиш за те, що ті трохи інакше дивилися на державу, релігію та вчення, зване марксизмомленінізмом? Чи творило зло командування Кандагарської бригади, коли за домовленістю з Гекматіяром пропускало його людей через свої території? Чи творили зло ті мусульмани, таджики й афшари, узбеки й пуштуни, дравиди й туркмени, коли всі як один стали із нами на боротьбу? Чи творили зло белуджі, коли підібрали мене, обсмаленого й оглухлого після катастрофи вертольота, й поставили перед вибором: жахлива смерть азіатського штибу — або рівна частка в грабунках і торгівлі? Чи ж творив зло я, приставши до них і з часом перетворившись на одного із значних людей зпоміж того наброду? Чи творили зло прикордонні племена, які влаштували на мене лови, як на дикого звіра, — в ті страшні, палючі дні, коли я переходив кордон, тікаючи з табору в Бадабері, і вмирав од спраги й цілковитого виснаження? А чи зло творив я, вбиваючи на своєму шляху всіх, кого зустрічав… А що я мав робити і що зробив би будьхто на моєму місці, скажіть на милість? Коли говорити по совісті, то вся справа у тому, що Бога нема. А як немає Бога, то нічого немає взагалі, — і моралі теж нема, вона не існує реально, вона існує лише в твоїй свідомості, у темних отхланях твоєї підсвідомості, закладена чи то спадковістю, чи то вихованням, — і зветься вона совість. Шкода тільки, що у всіх вона розуміється неоднаково, — певне, тому люди і вбивають людей,