Читати книгу - "Ночівля в карбоні, Віктор Васильович Савченко"

мають м’яку зовнішню оболонку і твердий вапняковий скелет. Доволі тут молюсків, я вже не кажу про водорості — їх на березі велика кількість, а вперемішку — медузи, черви-мулоїди, дрібні ракоподібні. Коли я підбирав якусь істоту, з неї стікали краплини світла. Щомиті поглядав на море, яке, хоч і вгамувалося, проте викликало в мене непереборне бажання дременути подалі нагору…

Спав погано. Ліжник здавався мені тісним і парким. Щойно заплющував очі, як у пам’яті поставав велетенський палаючий вал. Хоч я й розумів, що містичного в тому немає нічого, а світіння — реакція примітивних організмів на підземні поштовхи, все ж на душі було моторошно… Склепив очі лише перед світанком… Прокинувся від термосіння. “Чи не трясця мене вхопила?” — подумав. Довкола все тряслось і дзенькало: рулони перфокарти, порожні банки, шолом від скафандра, та й снопи вранішнього проміння в ілюмінаторах теж, здавалося, заломлюються. Я виліз із ліжника і, тримаючись за стіни, вийшов. Надворі сонячно й тихо, але море внизу, як сивий каракуль — усе в білих кучериках хвиль. Вода, здається, кипить, а ген на обрії, де вчора крутило “бісів вітряк”, здіймається цівка пари. Перегодя в небо зметнувся велетенський водяний стовп. Гору сильно затрясло. Поряд зі стовпом з води почав вибиватись острівець… Вечеряв бутербродами, обережно тримаючи склянку, щоб не розплескати чай. Острівець уже нагадує підкову. І ніякого гуркоту, все відбувається в дивній тиші. Тільки чути притлумлені підземні удари. Виверження все ще підводне. Та ось із затоки в центрі “підкови” виривається чорний сніп, який, досягши хмар, розлітається сатанинським фейєрверком із блискавок і фонтанів чорної туші. То суміш пари, газів, кіптяви, лавової пилюки. Прямо на очах піднімається морське дно біля острівця-“підкови”. Треба тікати.

…Знадвору почувся голос Славка:

— Дивина! Як він ухитрився доправити на місце будку, нічим не користуючись? Потрібні принаймні платформа і автокран. — Вусань уважно оглядав подвір’я. — Жодного сліду! — Зайшовши в лабораторію і побачивши там Чумака, котрий усе ще розкручував сувій перфорованого паперу від рентгенометра, він сказав: — Що, знайшлась-таки пропажа… А де ж сам колега?

— Невідомо, — відказав нетерпляче учений. — Читайте, Маріє, читайте.

— Палеозой, ордовикська система, 480 мільйонів років до наших днів, — продовжувала Марія.

Дорогий учителю!

Місцевість, де я зараз перебуваю, уже й не назвеш горою. Це скоріше плато, яке підноситься над рівнем моря на двісті метрів. Лабораторія стоїть на березі. Хоча берегом цю стрімку стіну і не назвеш. Таке враження, ніби частина суші запалася, і море її поглинуло. Вчителю, Ви не повірите, а я сидів, звісивши над кручею ноги, і милувався тим творінням природи. Біля берега море було зовсім прозоре — видно кам’янисте дно з водоростями, які ростуть із тріщин в породі; безліч молюсків з прямими і закрученими в спіраль раковинами, які виписували по дну розмаїті фігури. Але причиною мого замилування було не море взагалі, а рожевий кораловий риф, який косою тягнувся віддалік і омивався смарагдовими водами. Ніби й не було тут ніколи виверження. Жива зелень води, гладінь і тиша. В перервах між плюскотом хвиль, здавалося, було чути, як шелестять по небу хмарки. А сонце таке ж лагідне, що я не втримався і, роздягтись, простягнувся на теплому базальті. Приголублений промінням, я вже почав було дрімати, коли тишу порушило якесь хлюпання. Здавалося, внизу під берегом скидається чимала рибина. Я підвівся і глянув униз. А там при самій скелі вода прямо кипіла. Тільки по хвилі я розгледів велетенського трилобіта, який виривався з довгих павучачих лап потвори, що нагадувала скорпіона. Чудовисько мало на кінці двометрового тіла замість хвоста гостру метрову швайку. Бідолашний трилобіт скрутився, як скручуються мокриці, коли їм загрожує небезпека, але потвора не випускала його з чіпких лап, двома коротшими лапами намагалася просунутись під черево трилобіта. Біля скель мілко, тому і напасник, і жертва то здіймали цілі буруни, то самі вискакували на поверхню, так що блискало на сонці чорними сегментами черево ракоскорпіона. Люто водячи очима, які в нього розташовані на панцирній спині, чудовисько намагалося прогризти хітин трилобіта, але зуби лише ковзали по твердій, як лакованій, поверхні. Нарешті ракоскорпіон випустив жертву, і та клубком відкотилася до стіни урвища. Хижак, розплескавшись на дні, видовжив телескопічне черево ще на добрих півметра і загнув його так, що швайка опинилася над головою. Трилобіт довго не розкривався, а коли наважився, ракоскорпіон, відштовхнувшись членистими павучачими ногами від дна, чорною блискавкою метнувся до жертви, вгородив метрового багнета їй у черево, та так сильно, що прохромив хітин на спині. Далі, висмикнувши з тіла трилобіта свою зброю, ракоскорпіон припав ротом до рани жертви, яка тепер лише мляво пручалася, й жадібно заходився її розгризати. Це було жахливе й огидне видовище, я кинувся шукати каменюку, але поверхня була гола, аж блискуча. Трохи вгамувавшись, я подумав, що не маю права втручатись у життя істот палеозойської ери. Наситившись, потвора поволочила по дну своє обважніле сегментисте тіло з довгим хвостом-багнетом, лінькувато обмацуючи дно суглобистими кінцівками. Від трилобіта зостався тільки хітиновий панцир і голова, на які тут же накинулись молюски. Невідомо й звідки на той бенкет ковзнуло кілька тіней, що тільки формою нагадували риб, бо були покриті суцільним сірим панцирем. Учителю, те видовище зіпсувало мені настрій; я вже не дивився так розчулено на рожевий кораловий риф, у бік якого поповз триметровий ракоскорпіон. Пробу води я відібрав з допомогою монтажного дроту, до якого прив’язав банку. Біоаналізатор показав наявність тих же бактерій і примітивних водоростей, що і в усіх попередніх системах, тільки в іншому співвідношенні. Солоність води майже не змінилася з часів кембрію.

Палеозой, силурійська система, 420 мільйонів років до наших днів.

Мій добрий учителю!

Щойно я замислився над тим, чому це і в силурі наша лабораторія опинилася на узвишші. Шукаючи відповіді, я подумки перенісся в Ваш кабінет, де навпроти письмового столу на стіні висить тектонічна карта світу. Тоді я дивився на неї, як на чудернацьку мозаїку з розмаїтих плям, серед яких був і коричневий мазок, що тягнеться від Азовського моря до річки Горинь. Український кристалічний щит. Для геолога той щит — складна тектонічна споруда з магматичних і осадо-метаморфічних порід, яка покоїться під землею, для мене зараз — узвишшя, біля підніжжя якого поблискують на сонці, як після повені, безліч озер. Море, видно, відступило. Озера ті роз’єднані смугами суші,