Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

пара зайшла на захід далі, ніж звичайно. Залишивши болото, перетнувши рівнину, випалену торік вогнем, піднявшись на гірський хребет і спустившись униз, вони опинилися на іншій рівнині. Там Сіра Вовчиця зупинилась і понюшила повітря. У таких випадках, якщо запах був занадто слабкий для нього, Казан завжди з нетерпінням спостерігав за нею. Але сьогодні він і сам піймав легенький запах і тепер знав, чому Сіра Вовчиця прищулила вуха й скоцюбилася. Запах здобичі надав би їй упевненості. Але так пахла не дичина, це був запах людини. Сіра Вовчиця підсунулася до Казана й заскавуліла. Кілька хвилин ці двоє нерухомо й беззвучно стояли, а потім Казан повів кудись вовчицю. Менш ніж через три сотні ярдів вони набрели на густу смеречину й майже до верхівки завалене снігом тіпі. Воно було покинутим. Давно тут не вирувало ні життя, ні вогонь. Але з тіпі йшов запах людини. Тремтячи, увесь напружений, Казан підійшов до входу й заглянув усередину. Посеред тіпі на обвуглених вугіллях лежало рване покривало, у якому було загорнуте тільце маленького індіанчати. Казан зумів розгледіти крихітні ніжки, узуті в мокасини. Але смерть давно вже звідти пішла, тож він навряд чи міг відчути її запах. Пес відступив назад і побачив, як Сіра Вовчиця обережно обнюхувала довгий і дивної форми сніговий горбок. Вона обійшла його тричі, тримаючись не ближче, ніж на відстань простягнутої руки. Довершивши третє коло, вона сіла, а тим часом Казан підійшов близько до горбика й почав його обнюхувати. Під цим сніговим горбиком, як і в тіпі, була смерть. Прищуливши вуха, підібгавши хвости, вони помчали чвалом, не зупиняючись, аж поки досягли свого пристановища на болоті. Навіть там, лежачи біля Казана, Сіра Вовчиця ще довго дрижала зі страху.

Того вечора над обрієм зійшов білий місяць із малиновими краями. Це віщувало страшну холоднечу. Віспа завжди ломилась у дні великих холодів — що нижча температура, то більше погублених душ. Ніч ставала все холоднішою, і холод усе глибше проникав під вітролом, змушуючи Казана й Сіру Вовчицю притискатися все ближче одне до одного. На зорі, десь о восьмій годині ранку, Казан і його сліпа пара вийшли назовні. Було п’ятдесят градусів під нулем. Верхівки дерев кректали, наче пострілювали, від морозу. У найгустіших ялицевих чагарях лежали куріпки, скоцюрбившись у круглі клубочки з пір’я. Зайці-біляки позаривалися глибоко під сніг або позалазили щонайдалі під найбільші вітроломи. Казан і Сіра Вовчиця знайшли кілька нових слідів, та після години безплідного полювання повернулись у своє лігво. Казан собачим звичаєм заховав був половину зайця два чи три дні тому, тож тепер вони вирили його зі снігу і їли заморожене м’ясо.

До кінця того дня ставало лише холодніше. Безхмарне нічне небо врозсип усіяли ясні зорі, між ними плив місяць-білозір. Температура впала ще на десять градусів, і життя завмерло. Жодна пастка в такі ночі не спрацьовує, бо навіть смухаті тварини — норки, горностаї й рисі — лежали, заховавшись по своїх нірках і лігвах. Казан і Сіра Вовчиця були не такі голодні, щоб іще раз вийти зі свого укриття під вітроломом. Другого дня, хоч мороз і не ставав менший, Казан таки вирушив на лови, лишивши Сіру Вовчицю в лігві. Бувши на три чверті собакою, Казан відчував голод дужче, ніж його пара. Природа зробила вовчу породу терпимою до голоду. При звичайній температурі Сіра Вовчиця могла б прожити без їжі зо два тижні. Коли надворі, як оце тепер, було шістдесят градусів нижче від нуля, вона могла б проіснувати тиждень, може, днів із десять. Від часу останньої трапези замороженим зайцем минуло тільки тридцять годин, тож їй було цілком затишно лежати в лігві.

Але Казан був голодний, тож пішов проти вітру, у бік згорілої рівнини. Він обнюхав кожен вітролом, що траплявся на шляху, дослідив усі чагарі. Але напередодні випав сніг, і на дорозі від свого лігва й до згариська вовкопес знайшов лише один слід горностая. Під одним вітроломом він уловив свіжий запах зайця, але до нього було не дістатися, як і до куріпок, що сиділи високо на деревах. Цілу годину марно намагався Казан прокопати сніг і прогризти повалені стовбури та, зрештою, кинув цю справу. Пес полював три години й повернувся до Сірої Вовчиці геть виснажений. У той час, як та, навчена диким інстинктом, заощадила власну енергію, Казан ще більше підупав на силі й був ще голоднішим, ніж раніше.

І цієї ночі знову зійшов світлий місяць. Казан ще намагався переконати Сіру Вовчицю вийти з-під вітролому й піти з ним на полювання, але вона відмовлялася навіть поворухнутись. Температура тепер зменшилася до шістдесяти п’яти чи й сімдесяти градусів нижче від нуля, а заразóм із півночі подув крижаний вітер. Людина в таких умовах померла б упродовж години.

До опівночі Казан повернувся в лігво під вітровалом. Вітер дужчав. Він то скорботно голосив над болотом, то вибухав лютим шквалом, то на хвильку стихав. Це були лише перші попередження безмежних пустельних просторів Півночі. На ранок буря посунула зі сторони Арктики в усій своїй люті. Сіра Вовчиця й Казан тулилися близесенько одне до одного й тремтіли, слухаючи ревучий посвист вітру над вітроломом. Одного разу Казан спробував висунути голову надвір, та вітровій тут-таки загнав його назад. Усе живе, слідуючи кожне своєму природному інстинкту, познаходило собі укриття. Найкраще почувалися смухаті істоти, як-от норки й горностаї; вони ще в теплу мисливську пору запаслися харчами. Вовки й лисиці познаходили собі притулок хто під вітроломом, хто між скелями. Птаство закопалося під заметами чи поховалося в густому гіллі смерек. Хіба лиш совам, що на дев’ять десятих складалися з пір’я, ніякий мороз був не страшний. Найбільше набідувалися копитові рогаті тварини. Ні лань, ні олень, ні лось не могли заповзти під вітролом чи протиснутись у міжскелля. Їм лишалось тільки лягти й чекати, доки їх повністю завіє рятівним снігом. Та навіть тоді вони не могли перебувати в такому притулку дуже довго, бо мусили щось шукати поїсти. Щоб вижити в зимові холоди, лось має їсти вісімнадцять годин на добу. Його великий шлунок вимагає багато їжі — зо два-три бушелі[15] на день, тож більшість часу тварина обгризає верхівки чагарників. Карібу потрібно майже стільки ж, лані трохи менше.

Три дні й три ночі лютував вітрисько. Під кінець цілу добу валив сніг, що покрив землю до колін і намів кучугур заввишки в два людських зрости. Це був сніголід — «важкий сніг», як його називали індіанці. Він свинцем