Читати книгу - "Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов"

— Та нічого особливого… Хлопці розібрали один робот Типовий марсіянський робот… А в тебе як?

— Та ось, — протяг Калве, — типова марсіянська кібернетика…

Минали дні. Всі поринули в роботу: Азаров ворожив біля врятованих деталей рації, Сенцов, Коробов, Раїн все нишпорили по їхньому новому помешканні — не втрачали надії розібратися в будові корабля. Роботи в сусідньому ангарі й ті, не покладаючи щупальців, трудилися над їхньою старою ракетою, щось підтягували, наварювали… Вони вгамувалися лише на третій день.

Калве всі ці дні займався все тим же: за допомогою інвертора простежував одне за одним безконечні розгалуження ланок кібернетичного центру. Кожного дня він розплутував ще один вузлик схеми, але — дивна річ — відчував, що до розв’язання основного завдання — до оволодіння ракетою—поки що не наблизився ні на крок. Вечорами — умовними в цьому світі — давав лад зробленим за день нотаткам і зарисовкам, і збоку здавалося, що Калве готує до друку чималу монографію “До особливостей структури марсіянських обчислювальних та швидкорозв’язувальних пристроїв”, такий спокійний і благодушний вигляд він мав. Насправді ж його все більше охоплювала тривога.

Перші дні друзі зустрічали його нетерпляче — ось зараз Калве, всівшись у кріслі, раптом візьме та й скаже: “Ну, між іншим, можна летіти хоч завтра. Натиснути там одну кнопку, і зразу відсік відкриється…” Поволі всі почали розуміти, що цього діждуться не скоро.

Спливали дні, і кожен з них забирав із собою часточку надії, що була загорілась.

Першим почав розчаровуватись Азаров. У нього щось не виходило. Поступово спостерігаючи за ним під час роботи, Сенцов помітив, як усе частіше погляд молодого пілота ставав байдужим, скеровувався кудись крізь усі перегородки, броню супутника, через багато кілометрів простору.

Раїн зовні лишався спокійним. Та й він усе частіше почав заводити мову про те, чи не пора, зрештою, облишити даремні пошуки, не витрачати марно часу, а використати його для того, щоб оглянути весь супутник, дослідити його — хоч би в інтересах майбутніх поколінь. І — хто знає? — якщо в усьому цьому величезному господарстві знайдеться бодай один придатний до користування телескоп, присвятити свій час (час, який лишався, — так слід розуміти це) тому, що було справою його життя — спостереженню за світилами.

Починало здаватися (чи це Сенцова вже охоплювала паніка?), що Коробов теж вивчає ракету не для того, аби застосувати свої знання при поверненні, а просто щоб якось згаяти час. Може, з таким же захопленням, інколи думав Сенцов, і з таким спокоєм другий пілот розв’язував би зараз шахові задачі, коли б мали вони шахи?

Та припинити роботу не можна було. Зв’язок з Землею був необхідний за всяку ціну: йшлося про безпеку тих, хто згодом полетить цією ж трасою, про безпеку багатьох людей і кораблів. Передавач був конче необхідний. Порівняно з завданням попередити Землю їх власний порятунок відступав на другий план. Тому слід було підбадьорити Азарова, якось допомогти йому.

…Сенцов залишив Раїна і Коробова в нижньому поверсі носової частини ракети, де вони то сяк, то так намагалися підступитись до наглухо закритого апарата штучної гравітації, і рушив у каюту Азарова.

Азаров лежав, уткнувшись обличчям в еластичне ложе. Очевидно, нерви все-таки не витримали: по всій підлозі каюти було розкидано деталі, пластини друкованих схем, окремі блоки, валялись клапті паперу — залишки чергової знищеної схеми.

— Не виходить? — спокійно спитав Сенцов.

- І не вийде. З таким же успіхом можна монтувати передавач з пляшок від пива. Генераторний блок загинув, чим я його заміню? Від підсилювача надвисоких частот що лишилося? Ріжки та ніжки! Нічого й думати…

— Думати все-таки треба, — сказав Сенцов. — Передавач — це головне. Іншого способу повідомити Землю ми не маємо й не можемо мати. Звичайно, на супутнику напевне є якісь пристрої зв’язку. Але як їх розгадати? Як збагнути, передавач це чи який-не-будь агрегат, щоб чистити чоботи?

Азаров кивнув.

— На це надії нема, — сказав він. — Ми можемо покладатися тільки на свої деталі. А в нас їх не вистачає, і взяти їх ніде.

Обидва замовкли, кожний болісно думав, де шукати вихід. Потім Азаров тяжко зітхнув.

— Еге ж, знати б на Землі, що таке скоїться, всю ракету напхав би запасними блоками. Шкода, що в другий рейс і ти не доведеться: тепер уже є досвід в галузі вимушених посадок.

— Ну, це ти облиш, — промовив рішуче Сенцов. — Усі ми хочемо ще літати. Гинути ніхто не збирається. Ось тому й потрібен передавач.

— Ми все зробили, — пробурмотів Азаров. — Тепер залишилось тільки з честю закінчити. Передавач? На передавачі ми на Землю не полетимо.

— Не знаю, звідки раптом такий песимізм, — сказав Сенцов. — Загинути тут ми ніяк не можемо… (Азаров ворухнувся, скоса глянув на Сенцова). Ну, припустимо найгірше. Ми справді не зуміємо використати цю ракету. Ну й що? (Азаров часто закліпав, потім подивився на Сенцова вже прямо). Будемо ждати тут. Кисню, води вистачить надовго. Продуктів — на рік. На лихий кінець налагодимо їх регенерацію.

— І що ж — до кінця життя? — хрипко спитав Азаров.

Сенцов знизав плечима, посміхнувся.

— Л скільки ти ще думав прожити? — спитав він спокійно.

Азаров закліпав, нетвердо відповів:

— Ну, років сімдесят…

— Хай так. То чому ж не можна жити тут? Створимо, так би мовити, філію людства… Тільки нам тут доживати віку не доведеться! Хоч це вже залежить від тебе.

— Від мене?

— Звичайно. Буде зв’язок з Землею — по нас прилетять не пізніше, як через рік. Ти ж сам розумієш, нас не кинуть. Рік — це навіть крайній строк…

— Подумаєш, рік! — сказав Раїн. Обидва озирнулись