Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І я тебе, Ойра-хане.
— Тобі холодно, ти дрижиш. Притулися до мене.
— Ні, ні, мені не холодно. То я так... не відаю від чого. Послухай, Ойра-хане...
— Що, Марічко?
— Скажи мені — хто ти?
— Твій тато Агійо щодня оголошує моє ім’я.
— Не смійся, Ойра-хане, наді мною, я ж відаю, що це ім’я — не твоє. Його мав інший чоловік, він помер. А про тебе ніхто нічого не знає. Ти твориш фокуси, люди пливуть до цирку... а гроші забирає мій тато, тобі нічого не треба...
— Смішна дівчинко, ти не замислюєшся над тим, про що запитуєш. Та й ніхто не замислюється. Ось ти згадала про те, що Ойра-хан буцімто не моє ім’я...
— Не твоє.
— А Марічка -твоє ім’я?
— Моє.
— Чому твоє?
— Бо так мене назвала мама, тато...
— Правильно. А мене Ойра-ханом назвав Агійо. Я прийняв це ім’я, згодився з ним, ти мене так кличеш, інші люди знають мене, як Ойра-хана... Хіба цього не досить?
— Химерно. Ти — ніби вогонь. Щось палиш, прояснюєш... А як же твоє правдиве ім’я?
— Глянь, Марічко, вгору. Що там, над річкою... таке срібне, кругле, ласкаве?
— Хі-хі! Та то ж місяць. Ой, який ти смішний!
— Ти сказала — місяць. А для себе він хто?
— Не... знаю...
— От бачиш... А візьми оцей листочок, тут — на гілочці над тобою. Що ти про нього відаєш?
— Нічого...
— Майже нічого, Марічко. А що я відаю про тебе? А що ти знаєш про себе?
— Як ти все дивно повернув... ніби в казці...
— А ми в казці й живемо, тільки забули про це.
— Ти не забув. Ти щодня дієш казку для людей.
— А люди гроші платять за казку, замість того, щоб самим жити у ній...
— А хіба можна, щоб завжди жити у казці?
— Можна, дівчинко. Я й прийшов з такого краю...
— Ой-ой! Видав себе, видав! Я так і знала — ти не такий, як усі!
— Такий. Тільки я не забув про рідний край.
— Він там, Ойра-хане? Поміж зірками?
— Там, Марічко. І тут. І скрізь.
— Ой, як здорово! Між зірками у тебе є палац, чарівний сад, над яким плавають теплі, волохаті зорі, як риби в акваріумі? Еге?
— Там може бути все що завгодно. Крім нікчемності й зради. Там розквітають чаклунські квіти, пливуть у дивоколі схожі на пухкі хмаринки кораблі, в яких вирушають за пригодами в далекі світи дитячі ватаги. Їх зустрічають шалені бурі й високі хвилі, супроти яких треба напружити всю силу і вміння. І перемога дає шукачам щасливі здобутки нового розуміння самих себе і рідного світу. У нас відсутні зло і руїна, обман і жорстокість. Чи віриш ти мені, Марічко?
— Вірю, Ойра-хане. Я хочу до твого краю!
— Ти побачиш його.
— Коли?
— Коли дуже захочеш. І кожен побачить...
— Так як на арені? В ілюзії? Так я не хочу, Ойра-хане. Вогонь, від якого не згорають. Лев, що не кусає. Голуби, яких нема. Мені не до серця фокуси, Ойра-хане...
— Ах ти моя мудра, дивовижна пташко! Як ти далеко сягаєш своїм сонячним розумом. Ти правильно мислиш: люди готові віддати гроші, свою працю за міраж, за порожню шкаралупу казковості. Але прагнути за казкою, зробити її своїм життям майже ніхто не хоче, не воліє. Чудо стало для людей вашого світу видовищем, на яке вони втішно позирають із свого болота...
— Я ще не все збагну... те, що ти мовиш... Та відчуваю, що це правда. Як же принести людям казку?
— Спочатку треба випустити їхні серця з темниці. Ти виділа — навіть у цирку вони сидять в кілька рядів: спереду — найбагатші, найпишніші, а далі — все бідніші, бідніші. А хіба розум і добро можна виділити вбранням чи владою?
— Навіщо ж ти показуєш фокуси, Ойра-хане?
— Я чекаю...
— Чого ти чекаєш?
— Щоб люди збагнули страшну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціле товпище фантастичних подій. Явища, речі в найхимерніших сплетіннях переходять одне в одне — і щезають безслідно. А вони не розуміють, що і життя їхнє — таке саме. Хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не сягнувши нічого сталого, надійного. А головне — топчуть під ноги...
— А що головне?
— Свобода і Правда, Марічко. Той край, звідки я родом, — вашою мовою можна назвати Краєм Свободи, хоч у нього відсутня будь-яка назва.
— Хто може дати людям свободу, Ойра-хане?
— Свободу не можна дати. І правду також. Їх треба відкрити в собі, одвоювати у обману, в ілюзії. Свобода — як дорогоцінне джерело води, замулене брудом і сміттям примарних бажань...
— Тобі тяжко тут, на Землі?
— Мені сумно, Марічко. Я — самотній. Якби не ти, якби не рідкісні дитячі душі... то довкола була б суцільна пустеля...
— А що тебе привело сюди?
— Я почув плач дітей, заблуканих у хащах примарної казки. До мого краю, де повнота і щастя, де радість і кохання, долинув потік болю і муки. Хіба міг я не відгукнутися? Щастя вимагає віддачі, як і сонечко в небі хоче зростити надміром свого проміння прегарні квіти на Землі. Мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.