Читати книгу - "Обережно, діти!"

– Сьогодні машина щось трохи барахлить. Мотор перегрівся, – пояснив Павло, підводячись із кропиви. Чому я подумав, що він не впорався з кермуванням?

Мені здавалося, що ця машина без мотора.

– Хіба таке можливо? – викотив очі, як колеса, Павло. Павлів тато краще знає.

Я хотів допомогти Павлові витягти машину з кропиви. Мені дуже свербіли ноги. Я намагався про це не думати.

– З гірки з’їжджати легше, – народилася у Павла геніальна ідея.

Спочатку ми тягнули машинку до гірки по черзі, а потім – утрьох. Павло дозволив мені бути першим. Я навіть плечі випрямив. Дмитрик мені заздрив. Анетка не сказала нічого, тільки покрутила губами. Цього разу вона не дала Павлові щигля за те, що той зробив щось не так. Я не люблю її щиглів.

Я передумав і вирішив поступитися місцем Дмитрикові.

Дмитрик вмостився у машині і почав тиснути на кермо.

– Тисни на педалі! – командував Павло.

Дмитрик тиснув надто повільно. Він вирішив тимчасово відмовитися від водіння заради Анетки. Анетка обертала кермом і педалями так, наче водила машину ще з пелюшок. Я навіть зааплодував. Хлопці мене підтримали. Анетка ніяк не хотіла виходити з машини. Я уявив собі, що з нею можна було б організувати авторалі або «Формулу 2». Я буду капітаном команди. Візьму в бабусі кредит і також куплю собі машину. Ліпшу від цієї. З мотором. Краще дві: другу для Анетки. Ще я куплю нам справжню амуніцію, розмалюю Софійчиними фарбами шолом, як у Шумахера. Ми вийдемо на вулицю, сядемо в машини й щосили тиснутимемо на газ. Навколо зберуться глядачі. Приїдуть аж із столиці. Я навіть президента запрошу. Хай заздрить. Я завжди буду перший. Анетка буде тримати за мене кулаки. Краще хай не тримає. Я сам впораюся. Мені вручатимуть квіти та обливатимуть шампанським. Ні, я не хочу бути мокрим. Краще хай обливають останнього.

– Ти що, заснув? – стусонула мене в бік Ксенька.

Черга справді дійшла до мене.

Усе було б добре, якби не Ксенька. До неї вчора ввечері приїхала двоюрідна сестра. Вона теж хотіла покататися. Що не зробиш заради дівчат? Почнуть зараз нити й плакати!

Ми посадили маленьку Катрусю в машину. Вона сиділа, як лялька. Волосся довге, стрічки великі, плаття пишне. Швидше Анжеліна Джолі, а не гонщик авторалі. Не мій смак. Коли я дивився на неї, розумів, що машини – то не жіноча справа. Катруся гордо трималася за кермо і всміхалася. Мені так хотілося з нею помінятися! Десь далеко внизу чиїсь дідусі та бабусі пасли корови. Ми щосили пустили Катрусю з горба вниз.

Я ще ніколи не бачив, щоб Ксенчин дід так швидко бігав!

Я не спав цілу ніч. Коли останній раз глянув на годинник, була перша година п’ятдесят сім хвилин. Щонайменше дві години роздумував над тим, що могло статися, якби Катрусин дідусь не спіймав машину. Мене мучили докори сумління. Хіба я винен? Зрештою, це була Павлова машина. Вміння передбачати – це не талант, а обов’язок, завжди повторює мама. Я вперше зрозумів зміст її слів.

Я завжди ходив до Павла через дірку в паркані. Дідусь із бабусею поралися на подвір’ї. Вони не бачили, як я вислизнув з хати. Перед тим я трохи надпив із слоїка молока й захопив із собою шматок хліба з повидлом.

Спочатку просунув через дірку руки, а потім голову. Звідки ж мені було знати, що гуси люблять повидло. Тільки моя голова показалася через дірку, я побачив, як на мене летить велетенський гусак. Він махав крилами і хитав головою в різні боки.

Я вистрибнув з дірки й хотів добігти до Павлової хати. Гусак – за мною. Звідки я знав, що гусаки так швидко бігають. Гусак спіймав мене за штани. Мені штанів не було шкода, та я що мав сили спіймав його за шию. Гусак найменше на це сподівався. Я відпустив його. Та він стрибнув мені на шию і ледь не звалив мене з ніг. На таке я найменше розраховував.

Я хотів іще раз спіймати його за шию, як на те надбігла Анетка. Вона тримала в руках великого прута. Гусак побачив, що «пахне смаженим» і зупинився. Анетка замахнулася на нього босою ногою (вона часто бігала босоніж). Гусак ще трохи посичав, повитягував шию, покрутив хвостом і повільно почав відступати.

Звідки Анетка взяла таку пісню? Я закрив долонями вуха і побіг до дірки в паркані. Мені перехотілося йти до Павла. Але я мусив. На нас чекала операція «Яблуко».

Я вже вам казав, що баба Настка – особливо сердита. Недарма Павло колись прибив на її паркані табличку «Обережно, зла баба!». Після того баба Настка стала ще більше дратуватися. У неї язик, як пилка, каже мій дід. Він у таких справах добре розбирається. Вона нікого не любить, окрім свого жовтого пса Мефодія.

У баби Настки великі сердиті очі. Але в неї добрі яблука. Так Павло сказав. Навколо нашого городу – два паркани. Один – до Павла, другий – до баби Настки. Дірку до Павла я зробив уже давно. Виявилося, у паркані до баби Настки дірка також була. Ми вирішили її збільшити.

Спочатку ми розвідали, коли баба виходить із хати. Анетка навмисно два дні поспіль вставала зранку, щоб винюхати. Приблизно о восьмій баба жене корову пасти.

– Удень краще видно, ніж уночі, – командував Павло. Він краще знається на таких справах.

Яблуня була стара, але гілляки сягали аж до землі. Знизу не було жодного яблучка. Довелося лізти. Кора була колюча і погано пахла. Раніше баба Настка чимось її натирала, щоб діти в її город не лазили. Я не знав, як мені вибратися на дерево. Анетка поправила шортики, потерла руки і полізла перша. Павло – за нею. Я знайшов у траві яблуко. Воно було червоне і привабливе. Я витер його об штани і вкусив. Не встиг я розкуштувати, як переді мною з’явився величезний жовтий пес. Він дивився на мене й голосно дихав. Його величезний червоний язик теліпався, мов аркуш паперу.

– Вилазь до нас! Швидше! – гукнула Анетка.

Як тільки пес почув Анетчин голос, відразу почав гавкати. Я не пам’ятаю, як видряпався на гілку. Анетка і Павло тримали мене за руки. Пес не відступав від дерева ні на хвилину. Мені здавалося, що я сиджу на дереві півдня.