Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Я б почувався не надто щасливим, — щиро визнав Шаффер.

— Отак і вони — хапаються за найменшу зачіпку, аби тільки не шукати нас. Ті двоє хлопців, які щойно пішли звідси, не мали уявлення, чи ми тут є, чи нас немає, але найменше їм хотілося знайти нас.

— Ну, годі цієї бісової психології. Головне — Шаффер врятований. Врятований!

— Якщо ти справді в це віриш, то маєш великі шанси невдовзі опинитися під стіною з пов'язкою на очах.

— Це ж чому? — невдоволено запитав Шаффер.

— Ти і я, — спокійно пояснив Сміт, — не єдині на цій станції, хто може поставити себе на місце солдатів. Б'юсь об заклад, що до таких належить і капітан і майже напевне ще й сержант. Ти ж бачив, як швидко він виявив ту чортову рацію? Рано чи пізно один із них обійде подвір'я, побачить замкнені двері, розгнівається й надасть одному зі своїх вояків можливість стати посмертно кавалером Залізного Хреста. Тобто Шаффер врятований ще не зовсім.

— Що ж робити, босе? — так само спокійно запитав у Сміта Шаффер. — Я вже не відчуваю радості.

— Зробимо невеличку диверсію. Ось відмички — встав оцю у замок і тримай напоготові. Нам доведеться вшиватися звідси дуже поспішно — адже таких добре підготовлених солдатів не можна дурити надто довго.

Він попорпався в своїй торбині, дістав гранату, вийшов із роздягальні до умивальної кімнати, навпомацки дістався заднього віконця й притиснувся обличчям до шибки. Але крізь неї не було нічого видно, адже вікна у вбиральнях майже завжди непрозорі. Тихо вилаявшись, Сміт знайшов шпінгалет і обережно відчинив віконце. Потім так само обережно вистромив голову.

А втім, відривати йому голову ніхто не збирався. Він справді одразу ж побачив поблизу солдатів зі зброєю напоготові, але вони дивилися в інший бік: п'ятеро з них стояли, оточивши широким півколом станційні ворота, і всі автомати були спрямовані на ці ворота. «Чекають, коли кролики вискочать із нори», — подумав Сміт.

Більший інтерес у нього викликав порожній вантажний автомобіль, що стояв за кілька футів од віконця: саме відсвіт фар цього автомобіля допоміг йому в темряві знайти віконце. Покладаючи надію на те, що конструкція автомобіля відповідає міжнародним стандартам, Сміт узяв гранату, висмикнув кільце, полічив до трьох і кинув її так, щоб вона покотилася під задні колеса автомобіля, після чого миттю сховався за стіну вбиральні.

Пролунав подвійний вибух — від гранати й бензобака. Скалки скла попадали Смітові на голову, барабанні перетинки у нього мало не луснули. Сміт навіть не пробував подивитись, якої шкоди завдав вибух, — не тільки тому, що треба було якнайшвидше тікати, але передусім тому, що з'являтися тепер у віконці, добре освітленому полум'ям, було б самогубством. Крім того, язики полум'я вже починали лизати віконну раму. Сміт навкарачки виповз з умивальні й не підводився доти, доки опинився в роздягальні. Шаффер тримав руку на відмичці, а двері вже були на кілька сантиметрів прочинені.

— У гори, босе? — запитав Шаффер, обернувшись до Сміта.

— У гори.

Другий бік станції, звідки виходила колія, виявився безлюдним: той, хто не побіг машинально на звук вибуху, так само машинально міг дійти висновку, що вибух пов'язаний зі спробою двох диверсантів утекти або чинити опір. Хай би там як, а наслідок виявився саме бажаним.

Вони добігли до кінця колії і подалися далі, доки спинились у досить безпечному місці, серед будиночків, що підіймалися пологим схилом гори на східній околиці села. Там Сміт із Шаффером зупинилися, перевели дух і оглянулися на те, що залишили позаду.

Станція горіла. Її ще не всю охопило полум'я, але воно вже вихоплювалося на кілька футів над дахами, в небо валив густий чорний дим, і надій на те, що пожежа скоро погасне, не було.

— Здається, це їм не дуже подобається, — зауважив Шаффер.

— Я теж так гадаю.

— А я думаю, що саме тепер вони візьмуться за нас як слід. У замку у них є собаки — отже, вони можуть бути й у казармах. Залишається тільки привезти їх на станцію, дати понюхати наші речі, поводити довкола, щоб вони взяли наш слід, і все. Сміта й Шаффера розірвано на шматочки. Альпійським стрільцям я ще дав би фору, але тягатися з доберман-пінчерами — для мене вже занадто, босе.

— А мені здавалося, що ти боїшся лише коней, — лагідно сказав Сміт.

— Коні то чи добермани — називайте їх як завгодно. В мене викликає страх усе, що має чотири ноги. — Він знову позирнув на охоплену полум'ям станцію. — З мене був би кепський ветеринар.

— Ну, не турбуйся, — запевнив його Сміт. — Ми не затримаємося тут дуже довго, так що ніхто з твоїх чотириногих друзів не встигне схопити твій слід.

— Невже? — з підозрою глянув на нього Шаффер.

— Замок, — нагадав Сміт. — Ось заради чого ми тут. Не забув?

— Я не забув. — Шаффер дивився, як полум'я над станцією шугає вже футів двадцять-тридцять заввишки. — Ви знищили таку гарну станцію… Ви це усвідомлюєте?

— Як ти сам би сказав, — нагадав Сміт, — це була не наша станція. Ходімо. Спершу нам треба подзвонити, а потім з'ясувати, який прийом чекає на нас у «Шлосс Адлері».

Саме в цей час Мері Еллісон відчувала на собі, який прийом чекає на гостей замку. Її приймали не надто тепло. Стоячи поруч із фон Браухічем та Гайді, вона роздивлялася велику замкову залу: кам'яні стіни, кам'яні плити на підлозі, стеля з темного дуба. В цю хвилину двері в кінці зали розчинились, і ввійшла дівчина. Вона простувала до них ходою, в якій відчувалася владність і грубість, — це було скоріше марширування, ніж хода.

І все ж Мері мусила визнати, що дівчина дуже вродлива — висока на зріст, білява й голубоока — вона пасувала б на