Читати книгу - "Казки для бабусі"

Дерева, тварини, люди… Оселі, немов би їх не споруджувала чиясь рука, а вони самі по собі проросли крізь шкіру острова…

Зрештою, в чому його провина? Коли б од самого початку він знав про наміри тих пасажирів, то хіба взяв би їх на борт? А тепер годі щось поміняти. Таких не переконаєш зійти з мисливської стежки. Невідворотне станеться.

Сонячні зайчики витанцьовували на стелі каюти. У відкритий ілюмінатор віяло солоно свіжістю.

З містка помітили човник. Високий рибалка з місцевих спритно правував одним веслом.

Шхуна задрейфувала. Хтось із матросів скинув шторм-трап, і за хвилину палубою почалапали босі ноги, Напівзодягнений дикун без супроводу знайшов двері капітанської каюти. Постукавши, ввійшов.

— Вони на мисливській стежці, — ні про що не попереджаючи, мовив капітан. — Упевнені, що прямують до селища. Але втраплять у мочарі. На вас чекає гарне полювання та непогана здобич.

Без видимого смутку чи втіхи острівник кивнув.

— Шестеро білих… Шість черепів і стільки ж лантухів м'яса. Шість… — капітан умовк — підшукував слово. Але рибалка не відчув гіркої іронії, що пролунала в капітанових словах.

— Я зрозумів — вони нам не друзі. Нам ні до чого тіла. Нам ні до чого їхні черепи. Про яку здобич ти кажеш?

Капітан повернувся до столу. Обережно згорнув альбом. Сховав до шухлядки. Тільки тоді озвався:

— А отака здобич. Три малі гвинтівки, дві більші. Одна зовсім велика — вона стріляє швидко-швидко. А ще такі штуковини, що ми ними глушили рибу. П'ять револьверів. Та ще один плаский пістоль. Точнісінько такий, як я подарував тобі на вашому святі. Постарайся хоч цей не втопити. Річ дорога й рідкісна

Вітер лоскотав каштани попід пахви. Їхнє до непристойності голе віття вигиналося в осінньому танку. Ртутна електрична заграва віддзеркалювалась од з'їденого калюжами асфальту, осідала блідою сріблястою патиною на обличчях перехожих. Навскісний дощ приловчився, щоб дати молодій жінці мокрого ляпаса. Але мети не досяг — його бризки вдарились об шибу та й розлетілися навсібіч.

Жінка відвернулась од вікна. Її чорні коси та білий халат утворювали майже негативний контраст. У сутіні кабінету вона здавалася дуже вродливою. А втім, чоловік, що лежав на канапі, навряд чи здатен був оцінити її красу. Зажмуривши очі, він дослухався до власного голосу. Той голос ішов від магнітофонних динаміків — нервовими, болісно-аритмічними поштовхами.

— Опівночі я повертався до міста. Траса була безлюдна. Зненацька заглух мотор. Фари, прилади на щитку — все відімкнулося. Немов щось перебило проводку. Я… вилаявся… Брутально… Якщо це важливо — аж надто грубо. Машина за інерцією рухалась у темряву. Я, звісно, загальмував. Одчинив дверцята й лише тоді втямив, що погасли ліхтарі над автострадою. Послухав годинника — не цокає! І тут спалахнуло світло… Воно йшло звідкись ізгори. Таке… Ну, наче неживе. Дивне… Я побачив… Фаланги пальців. Крізь шкіру. Як на рентгені, розумієте? Далі мені важко пригадувати…

З тихим шипінням змотувалась плівка, крутилися котушки, неначе прагнули підкорити болісні порухи пам'яті того, хто говорив, своєму одноманітному ритмові.

— З неба, прямо на мене, опускалось… Не можу сказати, що то було… Схоже на веретено, з миготливими пасмами ближче до середини. Воно безперервно оберталося довкола поздовжньої вісі. А світло… лилося з двох квадратних отворів. Я вже був на ногах. Перед цим, здається, падав. Чи з кабіни вивалився. Точно не скажу. Об рінь долоні обідрав. Хотів бігти. А далі… Далі нічого не пам'ятаю. Не пам'ятаю.

Голос умовк. Магнітофон механічно шипів — та й тільки. Жінка доторкнулася до клавіші «стоп». (Вогники сигнальної панелі тьмаво змигнули в пасочку обручки). Чоловік розплющив очі.

— Ми так і не пішли з вами далі цього моменту, — сказала вона йому.

На знак згоди той знову примружив повіки.

— Мені цілковито зрозуміла природа ваших галюцинацій, — лагідний голос жінки надавав сухим словам заспокійливого відтінку. — Те що ви бачили, безперечно, продукт діяльності вашого мозку. Це захисна реакція на щось приховане в глибинах пам'яті хвилювання. А подія, котра викликала те хвилювання, зафіксувалась у вашій підсвідомості й завдає вам болю. Нам належить відновити до кінця зміст вашого сну в реальності. Лише тоді пощастить правильно витлумачити його та визначитися з первісною травмою. Прихованою причиною хвороби.

У відповідь на її слова чоловік тільки трохи скривився.

— Ви вважаєте, що я хворий?

— Будь-яка людина, котра звернулася до мене по мою професійну допомогу, — мій пацієнт. Людина, що не потребує такої підтримки, безпечна для суспільства, — здорова людина. Я так вважаю.

Чоловік пожвавішав.

— Ви правильно помітили. Про щось таке я десь читав.

— На стіні у вітальні. Таке переконання мав один великий психоаналітик. Він, до слова, глибоко займався проблемами НЛО.

— Глибоко? Це добре.

Дощ розгулявсь і щосили гупав по водовідливах. Жінка й чоловік немов чогось чекали. Нарешті вона озвалася:

— Ми домовилися, що вдамося до гіпнозу, якщо традиційні методи не спрацюють. Вважаю, що час настав. Окрім того, випробуємо один нешкідливий препарат. Я зроблю відповідний запис в історії хвороби…

Проскрипіло вічне перо. Брязнули дверцята сейфа. Дзвінок! Почоломкалися склянка з карафою. Чоловік повернув голову. З недовірою глянув на столик у головах, немов зважував дві крихітні пігулки.

— Це наркотик? — спитав обережно.

— Слабкий, транквілізатор. Запийте водою.

— Послухайте, а якщо не допоможе ваше лікування, клініка поверне мені завдаток?

— Неодмінно.

Увімкнулась настільна лампа. Обличчя жінки здалося чоловікові чарівно прекрасним.

— Ви розслабилися… Ви засинаєте… Спите міцно-міцно. І відповідаєте на мої запитання.

Ожив