Читати книгу - "К7"

— Ну? — сказав він. — Чого стоїте? За мною!

— Я боюся! — тихо промовила Гаська.

Відважна дівчина, признається до страху! Я волів мовчати. Все-таки так далі не можна було. Я підійшов до Гаськи й узяв її під руку.

— Підемо разом! — сказав я лагідно, закриваючи якомога мій власний страх.

Ми підійшли до так званого порога, якого не було. Я штовхнув її легко до переду і сам переступив границю між «Сорокою» і космосом.

І… нічого не сталося. Гаська висіла в просторі якось скісно, я майже горизонтально, бо задовго тримав руками одвірок. Просто ноги пішли вгору самі.

Ми були зайняті тепер кожне собою. Пригадували собі інструкції Семена, як регулювати свої рухи. Найменший рух мав своє значення. Обернув я голову, а з нею оберталося ціле тіло. Штовхнув рукою додолу, і тіло перехилялося так, що ноги були тепер угорі. Я глипнув на друзів. Семен висів тепер поземно головою донизу, а Гаська моталася, щоб обернутися з дивної позиції у якусь приблизно нормальну. Ми не важили нічого, а ще перебували в просторі, який нас бентежив.

Довкола страшна порожнеча, тільки далекі зорі гляділи на нас, диваків, і Сонце байдуже світило і гріло нас збоку. Щастя, що наші космічні одяги регулювали температуру. А то від сторони тіні був безприкладний холод, а від сторони Сонця нечувана спека. З одного боку нижче ста ступенів Цельсія морозу, а з другого понад сто жари. Нарешті випадковим рухом моє тіло опинилося в доземному положенні. Я глянув униз — безодня! Серце забилося в мене! А якби так щось трапилося і я почав падати вниз! Розум казав, що падати тут неможливо, що падіння — це вияв гравітації, а тут її нема. Крім цього, мене ж линва тримає при «Сороці». Але серце, дурне серце, не то не вірило науці, не то сумнівалося. А якби так щось сталося з тією гравітацією, і я почав би падати, падати, летіти із скорістю тисяч кілометрів на секунду, хвилину, байдуже, годину — у так звану нескінченість! Тисячі років летів би, мільйони, і нікуди не долетів би! Помер би в цьому одягу, а тіло летіло б далі і далі. Зі страху я рушив рукою, і моє тіло перейшло в інше положення. Правда, мені здавалося завжди, що я вишу доземно, що голова вгорі, а ноги внизу. Зате обернулася «Сорока». І як би я не лежав, стояв, висів головою догори чи вниз, завжди під ногами була нескінченна безодня!

Врешті я навчився кермувати своїм тілом, вживаючи до цього легких рухів ногами й руками. Я побачив, що Семен і Гаська вже вивчили цю методу. Гаська навіть наблизилася до мене й усміхалася крізь шолом.

Семен запропонував, щоб ми за допомогою линви підсунулися до корабля і сіли на його борті. Це нам легко вдалося.

Ми сіли близько разом. Наша «Сорока» притягала нас легко, маючи свою власну гравітацію. Тож сиділося нам вигідно, тільки треба було вистерігатися сильніших рухів.

— Мені тут цілком добре! — сказав вдоволено Семен. — А як ви почуваєтеся?

Ми — так само. Навіть почали жартувати.

— Ти, Гасько, надаремне наїлася страху! — сказав я.

— Цікаво, — відповіла спокійно Гаська, звертаючись не до мене, а до Семена. — Цей тип не залишив своєї злоби на Землі! А сам ледве стояв на ногах, ледве міг слово промовити!

Це була відповідь на мої слова: «Тип» — це я!

Семен розглядався по космосі, але нічого цікавого тут не було. Згодом почав поясняти нам констеляції зір, говорив про мільйони і трильйони кілометрів віддалення до них, та що кожна з них — це сонце із своєю планетарною системою. Я не записую цих міркувань чи лекцій, бо трильйон кілометрів і так нічого мені не каже. Я розумію наші земні виміри. Два, п’ять, десять кілометрів, ще кількасот чи тисяча, бо розмірковую ці більші віддалі годинами їзди автом. Але мільйон? Пхе, не для мене!

Я волію мати щось тверде під ногами. Не звик висіти в просторі, і ніколи до цього не звикну. Цими міркуваннями я поділився з Семеном.

— До цього треба звикнути. Теж і до наукового розумування. Ось, наприклад, атом. Старі грецькі філософи відкрили його не математикою і досвідом, а уявою. Це теж метода. Думаючи логічно про будову матерії, додумалися до атома.

— Значить, учені своєю уявою близькі поетам і пророкам!

— Це певне, але новітні вчені уточнили поняття атома. Це не дрібна частина твердої матерії, а… як би тобі це сказати, щоб ти зрозумів! Це клубок енергії, яку досліджуємо тим, що він випромінює.

— Це як? Атом не тверда матерія? Електрони не тверда матерія?

Гаська пирснула сміхом:

— Панько нічого не навчився в школі. Та ж про це знають малі діти!

— Знають, але не розуміють! — відповів я.

Гаська розклала руки і через те мало що не злетіла з «Сороки».

— Треба вчитися, треба працювати! — сказала злобно.

Я глянув на неї, зміряв її від магнетичних черевиків до шолома і відповів:

— Дурень роботу любить, а робота дурня!

Знайшлася повчати мене! Сама ледве клигає в університеті, а мене збирається вчити!

Гаська з досадою відвернула від мене голову. І несподівано скрикнула:

— Глядіть, глядіть!

Я оглянувся. З глибини простору посувалося щось, освітлене до половини Сонцем. Друга половина потопала в темені. Це «щось» подобало на нерегулярну велетенську кулю темно-сірої краски.

— Це небесне тіло, — сказав Семен. — Багато їх мандрує космосом, не знаємо звідки й куди.

Ми мовчки приглядалися, як небесне тіло пролітало повз нас. Це «повз» не треба брати дослівно з земних понять. Його віддалення могло виносити десятки тисяч кілометрів! Все ж ми помітили крізь електронну люнету нерівності його поверхні, велетенські гори і такі ж провалля, пусті, як здавалося, суворі, мертві.

Коли небесне тіло