Читати книгу - "К7"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А повірять? — з сумнівом у голосі запитала Гаська.
— Повірять! Від тебе ж усього можна сподіватися!
— Скільки ваших днів ми вже в просторах? — ділово спитав Семен.
— Сім тижнів і два дні! — відповів дядько.
— Гаразд! — широко всміхнувся Семен. — У нас виходить те саме.
Гаська з полегшенням зітхнула.
У наступних днях ми цікавилися Венерою. Вона наближалася до нас (чи ми до неї, це тут, у просторах, справа не з’ясована, принаймні для мене). А Семен повчив нас, що ця наша рання й вечірня зоря віддалена від Сонця на 108 мільйонів кілометрів, більш-менш, бо раз її віддаль більша, а раз менша. У промірі має 12 700 кілометрів, отже, теж більш-менш як наша Земля. Рік на Венері коротший, як у нас, триває всього 225 днів. Ми знали вже раніше, що Венера має атмосферу, але чи в ній можуть жити люди — досі було невідомо.
Одного дня Семен сказав:
— Якщо хтось з вас бажає вийти «на свіже повітря», то тепер догідний час!
— Як то догідний? — не витримала Гаська. — Погода, весна, чи що?
— Це я мушу вам пояснити, — спокійно промовив Семен. — Коли вийдемо з нашого космічного корабля в повному безтяжінні, а тепер у такому районі ми є, тоді притягатиме нас маса нашого корабля. Ми можемо ходити по ньому, легко відірватися, плаваючи в просторі, і завжди він лагідно нас притягне до себе. Проте при сильніших порухах людини може трапитися таке, що віддалимося задалеко і зі страху почнемо робити нескоординовані рухи, які нас ще далі віддалюватимуть від нашої бази. Тоді ми пропали.
— Я не виходжу з корабля, — обізвалася Гаська.
— Пожди хвилинку! — мовив далі Семен. — Що може трапитися з нами? Отже, наш запас повітря у збірнику на плечах скінчиться, і ми подушимося. А далі, будемо з шаленою скорістю мчати у всесвіт. Можливо, що по мільйонах років будемо мати щастя, що нас притягне якась зоря. Тоді впадемо на неї розторощені, якщо там нема повітря. А коли є, згоримо як метеор!
— Дуже дякую, — я чемно вклонився.
— Щоб таке не трапилось, треба, виходячи наверх, прикріпити себе линвою до корабля.
— А, це міняє справу! — полегшено кинув я.
— Отож, хто з вас бажає вийти? — якимсь поважно-врочистим тоном спитав Семен.
Хвилину царила мовчанка. Я глянув на Семена і на Гаську. Семен як Семен, нічого по ньому не пізнаєш. А Гаська тільки стиснула уста. Тоді я піднявся:
— У такому разі вийду я, Панько!
Раптом піді мною заламалися ноги. Навіщо я це сказав? Погано мені живеться? Але… долі не перескочиш. Раз сказав, раз вирішив легковажно стати героєм — пропало. Найважливіше, щоб вони обоє не помітили мого страху. Для рівноваги я підняв до уст плящинку з водою, потиснув і проковтнув холодний напій. Але моє хвилювання не змаліло.
Ми вирішили, що я маю негайно одягнути космічний одяг і готовитися до нещасної прогулянки. Але я ще не встиг піднятися з фотеля, як Семен заговорив:
— Цілком зрозуміло, що я вийду з тобою!
Гаська скипіла:
— Я сама тут не залишуся. Без вас буду летіти хтозна куди мільйони років!
— Тоді вийдемо втрьох! — вирішив Семен.
— А наш корабель? Хто подбає про його лет?
— Пощо? — кинув Семен. — Він має свій напрям і свою скорість, а ми довго не забаримося. Кілька хвилин назовні дадуть нам досвід, а теж і приємність.
— Дякую за неї. Знаю кращі! — відповів я.
Але вони вже не чули, добираючи собі частини складного космічного одягу. І я теж почав збирати все потрібне: одяг, чимало різних апаратів, прозорий шолом, важкі черевики, мале радіо, яким можна порозумітися з друзями, тощо.
Ми одягалися, не поспішаючи. Будь-яка помилка коштувала б життя. Ми провірювали, чи все в порядку, підбадьорювали одне одного, розмовляли крізь шоломи мікрофонами. Врешті Семен промовив:
— Друзі, це наша перша проба вийти в порожнечу космічного простору. Мушу вам признатися, що я досі ще…
— Можливо це? — поглузував я. — А я думав, що ти в космосі, як у себе дома!
— Помиляєшся, я не хотів сказати, що ще не був у порожнечі Всесвіту. Я хотів признатися вам, що ніколи не цікавився науково таким питанням. Нічого я не знаю, як доведеться нам насправді переживати таку недалеку, але тим більш небезпечну подорож.
— То ти це нам тепер кажеш? Пропало, що нам, те й тобі! — самовпевнено заявив я. — Ідемо!
І ми рушили до заду корабля, де була переходова кімнатка, а в ній двері, що вели у страшну безодню Всесвіту.
11
У переходовій кімнатці ми випробували наші одяги. Тут тиснення повітря було дуже мале, і будь-яку нещільність одягу можна було зразу завважити. Крізь прозорий шолом я бачив докладно зосереджене обличчя Семена і трохи перелякані, широко відкриті очі Гаськи.
— Як віддихаєте? Вільно? — почувся з мікрофону голос Семена.
— Так! — відповіла Гаська.
Я теж підтвердив, що дихаю вільно. Мій трохи приспішений віддих спричинило хвилювання: чей же це не жарти, вийти назовні нашої «Сороки», у простір без дна, без твердого опертя під ногами!
Тепер Семен подав нам звої довгих линов, які ми прикріпили до своїх поясів. Другі кінці ми тримали в руках, щоб, вийшовши назовні, причепити їх до поверхні нашого космічного корабля.
— Готові? — спитав Семен. — Виходимо!
Він відкрив електрично щільні двері. Перед нами зачорнів нескінченний простір.
Семен зачепив біля одвірка кінець своєї линви, повернувся ще раз до нас і якось ніяково всміхнувся. Наче б ішов на певну смерть, як колись вояк УПА або дивізійник. Тоді зробив крок поза борт корабля.
Тепер стояв у дверях, тримаючись одвірка, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «К7», після закриття браузера.