Читати книгу - "Варвар у саду"

Я кажу про малярство, хоча міркую також і про поезію. Сієнська школа дала нащадкам приклад, як розвивати індивідуальний талант, не перекреслюючи минулого. Вона втілила те, про що пише Еліот, аналізуючи поняття традиції, яку в нас не лише в теорії, а й на практиці пов’язують із академізмом.

«Традицію годі успадкувати; той, хто до неї прагне, мусить випрацювати її величезним зусиллям. По-перше, вона вимагає історичного чуття, яке треба визнати мало не конечним для кожного, хто прагне й далі залишатися поетом, доживши двадцять п’ятого року життя; історичне чуття вимагає добачати не лише проминулу, а й сучасну минувшину, історичне чуття наказує поетові, аби пишучи, він мав у крові не тільки власне покоління, а й усвідомлював, що сукупність європейської літератури, починаючи від Гомера, а в її межах сукупність літератури його власної країни існує одночасно і творить одночасний лад». І далі: «Жоден митець у будь-якій галузі мистецтва не має сам по собі повного значення. Його значення, його визнання є визнанням щодо покійних поетів і митців. Поета не можна оцінювати відокремлено, його належить умістити, задля порівняння і протиставлення, серед покійників».

Невеличку тратторію заповнює юрма постійних відвідувачів. Вони входять, беруть свою серветку з полички під дзиґарем і сідають на своє місце, поруч зі своїми товаришами. Зі знаннями й апетитом, який наче наростає від покоління до покоління, вони їдять спагеті, п’ють вино, гомонять, грають у карти й кості. Розмова дуже жвава. Італійська мова, мабуть, має найбільше вигуків, й усі ці via, weh, ahi, ih вистрілюють, мов петарди. Здогадуюсь, що йдеться про Пальйо. Через тиждень буде Пальйо.

Ця назва походить від шматка розмальованого єдвабу, який щороку виборює один із жокеїв на перегонах довкола Іль Кампо, себто ринку. Щороку 2 червня і 16 серпня місто перетворюється на велетенський історичний театр, який страшенно сподобався б Честертонові. Три міські квартали, так звані terzi: Читта, Сан-Мартіно і Камолья — виставляють своїх вершників. Традиція Пальйо — відгомін середньовічної військової організації, за якою місто поділялося на сімнадцять contrade — невеликих військових громад, кожна з яких мала власного вождя, власний собор, штандарт і герб. Двічі на рік — і то цілком поважно — не лише для туристів, спалахують пристрасті, роблять високі ставки, навколо ймовірного переможця плетуть вигадливі інтриги. Ця урочистість барвиста, сповнена галасу, коней і метушні. Саме так, від історії залишився костюм, а війна перемінилась у перегони навколо ринку.

Я прошу патрона тратторії подати доброго вина. Він приносить минулорічне к’янті з власної винниці. Каже, що його родина володіє цією винницею впродовж чотирьохсот років, і що це найкраще к’янті у Сієні. Тепер він поглядає з-за ляди, що я робитиму з цим цінним трунком.

Належить нахилити склянку, щоб побачити, як рідина спливає по склі — чи не залишає вона слідів. Пізніше її треба піднести до очей, і як каже один французький ласун, втопити очі у живих рубінах і розважати, наче над китайським морем, повним коралів і актиній. Третій жест — наблизити край склянки до нижньої губи і вдихати пахощі mammola — фіалкового букету, який свідчить ніздрям про те, що к’янті справді добре. Затягнутися ним аж до дна легенів так, аби вмістити у себе всі пахощі зрілих виногрон і землі. Врешті — проте уникаючи варварського поспіху — взяти в уста маленький ковточок і язиком розтерти тьмяний, замшевий смак по піднебінню.

Я з повагою посміхаюся патронові. Над його головою спалахує великий ліхтар радісних гордощів. Життя прекрасне, і люди добрі.

На друге я замовив bistecca alla Bismarck[38]. Жорсткуватий. Нічого дивного — стільки років минуло.

Це мій останній вечір у Сієні. Прямую на Іль Кампо, щоб вкинути кілька лір до сажалки Фонтеґая, хоча, правду кажучи, не надто сподіваюся повернутися сюди. Потім кажу Палацо Публіко і вежі Манья (бо кому б іще мав казати) — addio. Auguri Siena, tanti auguri.[39]

Повертаюся до «Трьох Дівчат». Мені дуже хочеться розбудити покоївку і сказати їй, що я завтра виїжджаю, і що мені тут було добре. Коли б я не боявся цього слова, то сказав би, що тут я був щасливим. Але, не знаю, чи правильно мене зрозуміють.

Лягаю до ліжка з віршами Унґареті. Там є одне дуже властиве прощання:

Потяг прибув на Північний вокзал незадовго до півночі. Біля виходу мене зачепив якийсь невисокий чоловічок, пропонуючи готель. Проте згаяти першу паризьку ніч у ліжку видалося мені блюзнірством. Зрештою, посередник був рудий, себто підозрілий. «Il у a du louche dans cette affaire»