Читати книгу - "Завдання Героїв"

Запала довга тиша, за якою пролунав страшний регіт, який луною віддався у маленькій кімнаті.

“Є він в мене чи ні – це не важливо. Питання в тому, для чого він тобі потрібний?”

Серце Гарета калатало, коли він намагався сформулювати відповідь.

“Чому тебе це хвилює?” – нарешті запитав він.

“Мені цікаво знати, кого ти збираєшся вбити”, – сказала вона.

“Це не твоя справа. Я приніс гроші”.

Гарет потягнувся до поясу, дістав мішечок із золотом, додав до мішечка, який він давав мерцю, і кинув їх на маленький дерев’яний стіл. В кімнаті пролунав стукіт металевих монет.

Він молився, щоб гроші задовольнили її, щоб вона дала йому те, що йому потрібно, і він зміг би піти звідси.

Відьма простягнула один палець з довгим зігнутим нігтем і, піднявши один з мішечків, оглянула його вміст. Гарет затамував подих, сподіваючись, що вона не буде просити більше.

“Цього має бути достатньо для того, щоб купити моє мовчання”, – промовила вона.

Вона повернулась і пошкандибала в темряву. Було чутно шипіння, а поруч свічки Гарет міг бачити, як вона змішувала рідини в невеликому скляному флаконі. Рідина полилася через край, і вона закрила флакон корком. Доки Гарет чекав, йому здавалося, що час сповільнив хід. Терпіння було на межі. Мільйони тривожних думок проносилися в його голові – що, якщо його розкриють? Прямо тут, прямо зараз? Що, якщо вона дала йому неправильний флакон? Що, якщо вона розповіла комусь про нього? Чи впізнала вона його? Він цього не знав.

Гарет непокоївся щодо всієї цієї справи. Він і уявити собі не міг, як складно вбити когось.

Гарету здавалося, що пройшла вічність, перш ніж відьма повернулася. Вона простягнула йому флакон – такий маленький, що він практично зник у його долоні – після чого відійшла до нього.

“Такий крихітний флакон?” – запитав він. – “Він зробить свою справу?”

Відьма посміхнулася.

“Ти здивуєшся, як мало потрібно для того, щоб убити людину”.

Гарет розвернувся і попрямував до дверей, коли раптово відчув холодний палець на плечі. Він здивувався тому, як їй вдалося перетнути кімнату так швидко, і це налякало його. Він застиг на місці, боячись повернутися і подивитися на неї.

Відьма розвернула його і нахилилася ближче – від неї жахливо тхнуло – після чого раптом витягла обидві руки, схопила його за щоки й поцілувала, тісно притиснувши свої зморщені губи до губ Гарета.

Гарет був обурений. Це було найогидніше, що коли-небудь траплялося з ним. Губи відьми були схожі на губи ящірки, її язик, який вона притиснула до його, був подібний до язика рептилії. Він спробував відштовхнути її, але вона міцно тримала його обличчя, притискаючись сильніше.

Нарешті Гарету вдалося вирватися. Він витер свої губи тильною стороною долоні, а відьма відкинулася назад і розсміялася.

“У перший раз вбивати людину найскладніше”, – сказала вона. – “Наступного разу буде набагато легше”.

Гарет вибіг з будинку відьми назад на галявину і побачив, що Фірт чекав на нього.

“Щось не так? Що трапилося?”– запитав стривожений Фірт. – “Ти виглядаєш так, ніби тобі в груди встромили ножа. Вона тебе скривдила?”

Гарет зупинився, важко дихаючи, не припиняючи витирати свій рот. Він навіть не знав, що відповісти.

“Давай виберемось подалі від цього місця”, – сказав він. – “Зараз же!”

Вони почали вибиратися з галявини назад в темний ліс, і несподівано хмари затулили сонце, прекрасний день став холодним і темним. Гарет ніколи раніше не бачив таких товстих чорних хмар, що з’являлися так швидко. В літній день піднявся холодний вітер і пройшовся по його потилиці. Він знав, що все, що відбувається – не нормально. Його непокоїла думка про те, якими силами володіла ця відьма. Він не міг позбутися думки, що якимось чином вона заволоділа ним за допомогою того поцілунку, наславши на нього якесь прокляття.

“Що там сталося?” – наполягав Фірт.

“Я не хочу говорити про це”, – відповів Гарет. – “Я більше ніколи не хочу думати про сьогоднішній день”.

Вони обидва поспішили повернутися до стежки, вниз по схилу, і незабаром повернути на головну лісову дорогу, що вела назад до Королівського Двору. Коли Гарет вже майже викинув події дня з голови і вже починав відчувати полегшення, раптово він почув стукіт чиїхось чобіт. Він обернувся і побачив групу чоловіків, які йшли в їхньому напрямку. Він не вірив своїм очам.

Його брат. Годфрі. П’яний. Сміючись, він йшов у їхньому напрямку, в оточенні лихого Гаррі і двох інших недолугих друзів. Саме в цей час у цьому місці брату треба було з’явитись. У лісі, бозна де. Гарету здалося, що весь його задум був проклятий.

Гарет відвернувся, насунув каптура нижче і пришвидшив крок, молячись про те, щоб його не впізнали.

“Гарет?” – покликав його голос.

У Гарета не лишалось вибору. Він застиг на місці, зняв капюшон і, обернувшись, глянув на свого брата, який весело вальсував йому назустріч.

“Що ти тут робиш?” – запитав Годфрі.

Гарет вже було відкрив рота, щоб відповісти, але потім, зупинившись, закрив його, не знайшовши слів.

“Ми гуляли тут”, – відповів Фірт, намагаючись врятувати ситуацію.

“Гуляли? Невже?” – дражнив Фірта один з приятелів Годфрі високим жіноподібним голосом. Його друзі теж розсміялися. Гарет знав, що брат і його друзі засуджували його схильності, але зараз це його хвилювало найменше. Йому просто необхідно було змінити тему. Він не хотів, щоб вони задавали питання про те, що він тут робить.

“А що ви тут робите?” – поцікавився Гарет, переводячи розмову на них.

“Біля Південного Лісу відкрилася нова таверна”, – відповів Годфрі. – “Ми щойно побували там. Кращий ель у всьому королівстві. Хочеш трохи?” – запитав він, протягуючи флягу.

Гарет швидко похитав головою. Він знав, що повинен відволікти брата і знайшов найкращий спосіб змінити тему розмови, щоб докорити йому.

“Батько буде гніватися, якщо побачить, що ти п’єш удень”, – сказав Гарет. – “Я гадаю, тобі слід подумати над цим і повернутися до двору”.

Це спрацювало. Годфрі сердито подивився на Гарета – було ясно, що він вже думав не про нього, але про свого батька і про себе.

“А з яких пір тебе хвилюють потреби Батька?” – парирував він.

З Гарета було досить. У нього не було часу, щоб витрачати його на цього п’яницю. Він досяг, чого хотів – відволік його. І тепер сподівався, що той не стане замислюватися над тим, чому тут з ним зіткнувся.

Гарет повернувся і поспішив вниз по стежці, почувши їх знущальний сміх позаду. Йому було байдуже. Адже, сміється той, хто сміється останнім.

Тор сидів за дерев’яним столом, працюючи над луком і стрілами, розібраними на частини. Поруч з ним сидів Ріс разом з іншими членами Легіону. Всі вони схилилися над своєю зброєю, старанно вирізаючи лук та натягуючи тятиву.

“Воїн знає, як натягнути тятиву власного лука”, – вигукнув Колк, проходячи між рядами новобранців, нахиляючись і розглядаючи роботу кожного з них.

“Натяг має бути правильним. Якщо натягнути слабко, стріла не долетить до мішені. Якщо натягнути занадто сильно – стріла пролетить повз мішень. Зброя ламається під час битви. Зброя також ламається під час подорожей. Ви повинні знати як відремонтувати її, якщо це станеться. Найкращий воїн – це також коваль, тесля, швець і майстер зламаних речей. І ви насправді нічого не знаєте про своє зброю до тих пір, поки не відремонтуєте її власноруч”.

Колк зупинився позаду Тора і схилився над ним. Він висмикнув дерев’яний лук з рук хлопця, при цьому тятива надрізала його долоню.

“Тятива погано натягнута”, – відчитав він. – “Лук кривий.