Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Вони тоді придалися мені, інакше б я вмер із голоду, — промовив сліпий.

Інтарові раптом стало так кривдно… Рот, горлянку й живіт ізсередини обпекло червоним перцем.

Він залишив посуд і пильно поглянув на Едрина.

— Я чогось не зрозумів. Хіба шановний Сорот не витратив ті два срібняки? Що ж ти мені віддаєш зараз?

— Борг… — трохи розгубився молодик.

— А я не в борг давав! — Інтар швидко склав тарілки й горщички на полотно. — Я дарував! І взагалі… Не знаю нічого не про які срібняки, це, напевно, в кімнаті завалялися, — він швидко стягнув полотно у вузол, схопив його й кинувся до дверей.

— Стривай! — гукнув Едрин.

Інтар зупинився. Озирнувся.

— Що?

Едрин мовчки дивився на нього з подивом і якоюсь начебто аж гордістю.

— Приходь завтра, хлопчику, — попросив Сорот.

Інтар кивнув:

— Я постараюся. Видужуй, шановний!

І збіг донизу сходами.

Едрин зачинив за ним двері. Повернувся й сів у Сорота в ногах.

— Ось так… Не взяв грошей, — розвів руками.

Сорот посміхнувся:

— Він молодець. Я хочу взяти його в учні, Едрине. Якщо складеться.

Той кивнув.

— Якщо він сам захоче, як на мене, буде добре. Шкода, Раф зник, теж був гарний хлопчисько… Одна справа, якщо сам утік — а якщо не сам?.. Добре ще, Інтар сполохав нас, інакше б ми були впевнені, що Раф гроші тобі доніс і в учнях у тебе залишився, як і домовлялися.

Сорот і собі розвів руками.

— Після скількох років я знову вирішив до навчання взятися. І найперший учень пропав без вісти…

Едрин закусив губу:

— Ми його шукаємо, але боюся, надія слабенька… І ще — Айхама треба переконати, як на мене, що варто поговорити з тим хлопчиком, Ренні, про викрадачів людей. Я не збираюся все ось так залишати!

— Ти хочеш умовити Гільдію взятися до цієї справи?

— Так! Ми ж можемо! А мати можливість щось зробити й не скористатися нагодою… це мерзотно. Рік і два місяці тому зникла п'ятирічна дівчинка з нашої вулиці. П'ять місяців тому — семирічний хлопчик, син мого друга. Тепер Раф — мені дедалі більше здається, що це не випадково… І ось цей Ренні… Дітей крадуть! Наших дітей! Я не залишу цього так, Сороте!

— Не кричи, — попросив старий, — я розумію. Ти — не залишиш.

Едрин трохи охолов:

— Чи ж тобі чи не знати, наставнику? Якби ти мене не викупив тоді — мені таки нічого доброго не світило б. Ти мене пожалів — а мені шкода їх усіх. Не хочу, щоб нашій дрібноті було так само зле, як мені тринадцять років тому.

— Едрине, мені теж їх шкода. Ти маєш рацію: якщо у нас є ці відомості, Гільдію треба вмовити з’ясувати все щодо пана Наоба та його підручних. Хоча, зрозуміло, є й інші, хто покриває їх і допомагає їм… До них нам не добратися, вони надійно прикриваються грішми, законами, владою… Але якщо не знаходиш блошиного розсадника, ще не означає, що не треба вбити блоху, котра кусає тебе. Хочеш — поїдь до Айхама завтра.

— А ти, наставнику?

— Я не пропаду.

Інтар випросив у матері дозвіл відвідувати Сорота кожного полудня, поки той не видужає. Прибіг наступного дня і з подивом побачив, що Едрин збирається в дорогу.

— Ти їдеш?

— Так, є деякі термінові справи. Але я невдовзі повернуся. Я залишаю Сороту гроші, їжі я закупив днів на десять.

— І цього цілком вистачить, — сказав Сорот. — Потім я вже встану, зможу сам про себе подбати. А від тебе, Едрине, чекаю звісток.

— Будуть, — кивнув молодик. — Інтаре, я тобі від Ренні звісточку привезу. Ми його не виженемо на вулицю, не хвилюйся. До справи прилаштуємо, ніхто його більше не скривдить.

— От здорово! — зрадів хлопчисько.

Він провів Едрина вниз, а потім повернувся до Сорота. Сліпий попросив його причинити двері й сісти ближче.

— Дякую, що приходиш до мене. Я не думав, що знайду таке співчуття в чужому хлопчикові.

Інтар раптом засміявся.

— Дивно як виходить. Ось ти, шановний, кажеш — «чужий», а в мене так думати вже не виходить.

— Так, — посміхнувся старий, — тут ти правий, та й я тепер дивлюся на тебе, як на родича. Жаль зближує, а вже якщо пережив заради когось страх і біль, таку людину або зненавидиш усією душею, або полюбиш не менш щиро. А ми з тобою ще й дуже схожі за вдачею і долею.

— Долею? — хлопчик не зрозумів. — Як це?

— Ми обидва наполовину жителі півдня, обидва не знаємо своїх батьків, — почав перераховувати старий.

— А ти теж виріс у трактирі, шановний Сороте? — перебив зацікавлений Інтар.

— Ні, у Храмі.

— Що? — хлопчик отетерів. — Це як?

— О, — сліпий засміявся, — це було так давно… Але, мабуть, тобі варто знати. Це був зовсім не столичний храм — так, скромне місце поклоніння Небу в далекій звідси Східній Провінції нашої великої Імперії. Зараз його вже немає… Служителі розповідали, що мене залишили на порозі, коли мені було півтора року. І виростив мене Старший служитель, сам, особисто. Ну, кашею він мене з ложки не годував і пелюшок не міняв, зате проповіді читав… На все життя вистачить! Про смиренність, про обов’язок, про служіння Небу, про пошану