Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

— Ось і другий парубок, якого ти нагородила гарбузом! — засміявся я.

Вона сторожко поглянула на мене, і я закинув:

— Хочеш знати мою думку, Зухро? Махмуд мені більш симпатичний від Сархана.

— Ти не знаєш Сархана, — спохмурніла дівчина.

— А ти хіба знаєш Махмуда?

— Ми з Сарханом ніби створені одне для одного, — відповіла вона рішуче.

Вона кохає його й кохатиме, аж поки він візьме її або зрадить, подумав я й сказав:

— Зухро, я дуже поважаю тебе і хотів би, щоб ти була щаслива.

Я ніяк не міг вибратися до Каїра, — було багато важливих і термінових справ. Тоді Дарія, виснажена самотністю, сама зателефонувала мені.

Коли за тиждень ми зустрілися, вона нервово промовила:

— Ну ось, тепер я ганяюся за тобою!

Я поцілував їй руку. Ми сиділи в казино «Флорида», в окремій кабінці. Я розповів про свою справу, через яку не міг приїхати до Каїра.

Дарія безперервно палила — певно, нервувала. Я теж почувався зле.

— Я з головою поринув у роботу й тільки цим тримаюся, — признався я.

— А я вже не витримую самотності.

Ми обоє потрапили в зачароване коло і нічогісінько не робимо, щоб виборсатися з нього.

Я намагався всього сягнути розумом.

— Якщо мислити логічно, — мовив я, — то ми повинні або розійтись, або домогтися розлучення…

Її сірі очі потемніли.

— Розлучення?! — закричала вона.

— …Й почати нове життя… — докінчив я спокійно.

— Це так несподівано!

— Але природно і, коли ласка, людяно…

Вона остаточно розгубилася.

Тоді я спитав у неї, трохи помовчавши:

— Скажи, якщо б Фавзі опинився на моєму місці, як би він повівся?

— Він любить мене, — швиденько відповіла вона.

— Але не залишився б із тобою, коли б дізнався, що ти кохаєш іншого.

— Це все балачки.

— Це правда! Кого-кого, а Фавзі я добре знаю.

— Уяви собі… уяви лише, що з ним буде…

— Ти найбільше мучишся через те, що покинула Фавзі, коли він сидить у в’язниці. Але ж ти полишила тільки його, а не принципи…

Я побачив перед собою Фавзі, — ось він сидить на дивані, курить кальян і дивиться на мене своїми чорними, мов сливи, очима. Його терзають постійні сумніви, голова гуде від проблем і тільки думка про сімейний затишок повертає йому впевненість.

— Про що ти думаєш? — спитали вона.

— Справжній чоловік жертвує собою лише заради того, що варте цієї жертви… — сказав я і взяв її за руку. — Давай вип’ємо і не будемо більш про це думати…

Я ледве не згорів од гніву, коли почув про напад Хусні Алама на Зухру. Трохи пізніше, сидячи у вітальні, я дізнався від Аміра Вагді й господині про бійку між Сарханом і Хусні.

Я хотів би, щоб вони повбивали один одного. Було б добре провчити Хусні. Я не мав ні найменшого сумніву в тому, що він зігне мене в баранячий ріг, однак зненависть брала гору над страхом. Господиня пішла. Несподівано мені впало в очі, що Амір Вагді прихильно дивиться на мене.

— Про що ти думаєш? — спитав він.

— Мені здається, я не маю майбутнього.

Він посміхнувся, як це може зробити лише людина, що багато зазнала на віку.

— Вся справа в тому, що молодість і самозаспокоєння — вороги.

— Минуле тисне на плечі. Воно заважає йти вперед, а скинути тягар — несила.

— Все може статися — невдачі, врази, — мовив він серйозно, — однак ти заслуговуєш кращого життя.

Ця тема налягала мені на душу, тому я спитав:

— Про що ви мрієте?

Він засміявся:

— Про те, щоб в останню мою годину поряд зі мною була подруга.

— Хіба вам не все одно, як померти?

— Найщасливіша людина — це та, яка навіки засинає після добрячої гулянки!..

Я люблю Александрію. Не в ясну годину, коли дні пронизані теплими золотавими променями сонця, а коли стихія стає дибки, коли чорніють важкі хмари, застилаючи видноколо, коли все довкруж стихає в передчутті біди і раптова буря розриває передгроззя, згинаючи віття, шалені удари вітру несамовито шматують крони дерев, здіймаючи, в сп’янінні переможців, хмари куряви. Мереживо блискавок сліпить очі, громові вибухи шарпають серце, а дощові потоки неначе єднають небо з землею, наче відбувається сотворіння світу. А потім ураган угамовується, морок розсипається, місто відкриває своє дбайливо вмите обличчя і тоді постає яра зелень, лискучий асфальт, легенький вітерець, ранкова блакить.

Почав бити годинник. Я затулив пальцями вуха, щоб не знати, котра година. Потім почулися дивні голоси. Вони ставали дедалі гучнішими. Сварка? Бійка? Хай йому грець, у цім будинку пригод вистачить на все життя. Я мав передчуття, що й цього разу причиною сварки була Зухра. Голоси чулися дедалі краще. Зухра й Сархан. Я підбіг до дверей, відчинив і побачив обох у вітальні. Вони билися, мов півні, а господиня намагалась припинити сварку.

— Я вільний! — мов навіжений, горлав Сархан.

— Візьму, кого захочу… візьму Алію!

Зухра кидалась, мов тигриця. Отож Сархан зробив по-своєму і тепер хоче накивати п’ятами. Я підійшов до нього, взяв за руку й повів до своєї кімнати. Його піжама висіла клаптями, губи були розквашені.

— Дикунка! — не вгавав він.

Я намарне прагнув привести його до тями.

— Уяви собі… ця принцеса хоче одружитися зі мною! Придуркувата шлюха!

Мені набрид цей галас.

— А чому, власне, вона хоче одружитися з тобою?