Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

— Що ти робиш у Каїрі? — зненацька спитав він.

Я здивовано блимнув на нього.

— Ми друзі,— мовив він, — і я буду щирим із тобою. Кажуть, ти приїздиш до Каїра лише заради пані Фавзі!

Він, певно, чекав, що його слова збентежать мене, але я відповів спокійно.

— Їй потрібна підмога — ти це добре знаєш.

— Але я знаю й інше…

— Ти знаєш, — спокійно перебив я його, — що я давно кохаю її!

— А Фавзі?

— Він благородніший, ніж ти вважаєш.

— Мені, твоєму товаришеві, важко слухати все, що кажуть про тебе! — зітхнув він.

— Що кажуть?

Він змовчав, і я не витримав:

— Кажуть, я шпигун, що вчасно втік, а ось зараз занадився ходити в дім старого товариша!

— Я лише хотів…

— Ти цьому віриш?!

— Ні… ні… Як ти можеш так думати про мене?!

Їдучи в Александрію, я силкувався розібратися в тому сумбурі, що панував у мені. Це виявилося марним.

Мені закортіло трохи посидіти в кав’ярні «Трианон», але ще з вулиці я побачив там Сархана аль-Бухейрі і Хусні Алама. Я їх обох не зносив, тож повернув назад. Небом неслися нечисленні хмарки. Дмухав рвучкий вітер. Я йшов уздовж узбережжя. Хвилі розбивалися на березі, розлітаючись навсебіч бризками, заливали тротуар. Я казав собі, що треба зібратися, може, тоді душевна рівновага повернеться до мене.

Зухра принесла мені чаю і ще від дверей вигукнула:

— Приїздили мої родичі, щоб забрати мене, але я відбилась.

Хоча настрій у мене був препоганий, її справи не обходили мене, і тому я її підтримав:

— Це ти добре зробила!

— Ти знаєш, навіть Амір-бек порадив мені повернутися в село…

— Він просто боїться за тебе.

— А чому ти не посміхаєшся, як завше? — спитала вона, уважно дивлячись мені в вічі.

Я всміхнувся понад силу.

— Зрозуміло! — вигукнула вона. — Ці твої мандрівки щотижня і задума… Вірно? — Я й далі посміхався, і вона радісно сказала:

— Я хочу побувати на твоєму весіллі!

— Хай почує тебе Аллах, Зухро…

Між нами було повне взаєморозуміння.

Зухра весело сміялася. Але я сказав:

— Є одна людина, яка бентежить мене…

— Хто це?

— Чоловік, що зрадив свій обов’язок, зрадив свого товариша й вчителя!

Вона спохмурніла.

— Чи можна пробачити його провину, якщо він кохає? — спитав я.

— Кохання зрадника нечисте, як і він сам! — мовила вона з відразою.

Я ввесь поринув у роботу. Але щоразу, коли здавали нерви й у голові починався сумбур, їхав до Каїра. Там було кохання. Я справді був щасливим, коли Дарія, полишивши сумніви, не стала висмикувати свою долоню з моєї. Та однак тривога не полишала мене.

Дивні думки жили в мені. Якось я сказав їй:

— Давно тебе кохаю, ти це знаєш. То чому ти одружилася з іншим?

— Мені здавалося, що ти не маєш певності, — сумно відповіла вона. — Я зустріла Фавзі, й він вразив мене силою свого характеру. Як ніхто інший, заслужив найбільшої поваги.

Довкола нас сиділи закохані.

— А ми хіба щасливі? — спитав я.

Вона здивовано поглянула на мене:

— Про що ти питаєш, Мансуре?

— Може, ти сердишся, що стала через мене об’єктом пліток? — спитав я.

— Це мене не хвилює, а щодо Фавзі…

Вона, певно, хотіла повторити мої слова, які я не раз казав про широту поглядів Фавзі, про його великодушність, але змовчала.

— Даріє! — вирвалося в мене. — Ти теж в глибині душі не віриш мені, як і інші!

Вона насупилася. Я неодноразово був нею попереджений, щоб не починав подібних розмов, однак цього разу мене годі було зупинити:

— Ти не думай — якби ти сумнівалася в мені, я б тебе зрозумів.

— Не роз’ятрюй рану! — сказала вона.

— Я вже давно питаю себе: чому ти не погоджуєшся з людською думкою про мене? — спитав я, посміхаючись.

— Бо ти, за своєю природою, не можеш бути зрадником! — твердо мовила вона.

— Що означає за «природою»? Я слабак, брат верховодить мною — а це ще гірше… Подібні мені найчастіше й стають зрадниками.

Дарія взяла мою руку й міцно стиснула її.

— Годі знущатися над собою… над нами…

А я подумав: ця людина навіть не здогадується, що саме вона і є головною причиною моїх мук!

Тільки-но господиня зайшла до мене в кімнату, як я вже зрозумів, що слід чекати новини. Вона завше метеликом літала від кімнати до кімнати із свіжими новинами.

— Пане Мансуре, ви чули? Махмуд Абдельаббас, це той продавець газет, сватався до Зухри, але отримав відкоша! Вона з’їхала з глузду, я вам кажу, пане Мансуре!

— Зухра не любить його, — відказав я простодушно.

— Вона пішла манівцями! — вигукнула господиня, й очі її спалахнули.

«Начувайся, Сархане, якщо кинеш її, — подумав я. — Сам придумаю тобі кару, якої ти заслуговуєш!»

— Поговори з нею, будь ласка, — зашепотіла господиня, нахилившись до мене, — вона послухається тебе… вона тебе любить…

Я ледве стримався…

Холодний вітер жбурляв у вікна дощові хвилі, шторм наповнював будинок безперервним стогоном. Я не почув, як увійшла Зухра, й помітив її лише тоді, коли вона поставила переді мною чашку. Я неабияк зрадів, бо Зухра примусила мене на час забути про свої