Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Мені дуже прикро, — зізнався Квінт. — То було одне з тих завдань…

Маріс побачила замішання в темно-бузкових хлопцевих очах і ковтнула клубок у горлі.

— Мені теж дуже прикро, — зізналася вона. — Я люблю його. Я хочу опікуватися ним. А він натомість обирає якогось… якогось учня, щоб довіритись йому і поділяти з ним свою працю. — Її очі блиснули. — Учня, який повертає його до Санктафракса напівмертвого! Мене цікавить, що ж усе-таки сподіялося там, у Нижньому небі? І навіть не намагайся заперечувати, що ти спускався вниз в одній з отих повітряних кліток. Я знаю, де він буває ночами!

Квінт похитав головою.

— Уявлення не маю, що з ним сталося, — відказав він.

— Не маєш? — недовірливо вигукнула Маріс. Квінт крадькома оглянувся, чи не підслуховує їх, бува, хтось із перехожих? Та дощ чустрив без упину, і вулиці були пустельні. — Тобто як не знаєш? — напосідала дівчина. — Ви були удвох в одній і тій самій нижньонебовій клітці, чи не так? Як же ти можеш не мати уявлення?

— Він… він не все був у клітці, — спокійно відповів Квінт.

— Не все? — щелепа Маріс одвисла. — Ви спускалися до самого низу? Щось приключилося в Нижньому місті?

Квінт тріпнув головою.

— Тоді де? — домагалася свого Маріс.

Квінт нахмурився.

— Він наказав мені мовчати, ні пари з уст, і ти не повинна допитуватись…

— Небо всевишнє, Квінте! — обурилася Маріс. — Я народилась і зросла у Санктафраксі. Ти ж тут без року тиждень, а вже маєш зухвальство розказувати мені про небезпеку, що хтось когось підслуховує…

— Я обіцяв Лініусові Паллітаксу, — досадливо перебив Квінт. — Найвищому Академікові. Твоєму батькові…

Маріс видивилась на нього. Від її гніву не лишилося й сліду, в очах бриніли сльози.

— Пробач мені, Квінте, — перепросила вона. — Просто я так потерпаю за нього. — Вона повагалась. — Будь ласка, розкажи мені, що ти знаєш. Розкажи мені все.

— Якщо з твоїм батьком щось і скоїлося, — почав Квінт, стишуючи голос, — то тільки всередині летючої санктафракської скелі. У ній збоку отвір — вхід до тунелю, який веде углиб кам’яних щільників. Він пропадав там півночі. Коли ж повернувся, був уже такий, як ти його бачила сьогодні вранці.

— Кам’яні щільники, — прошепотіла Маріс. — Але чому?

— Професор не казав, — відповів Квінт. — Хоча мені здається, це якось пов’язане з тим берестяним сувоєм, що я приніс йому з Великої бібліотеки. — Він знизав плечима. — А може, вся штука у скарбівні? — припустив хлопець. — Хіба вона не всередині великої скелі? Може, він лазив туди.

Та Маріс тільки похитала головою.

— До скарбівні лише один вхід, — пояснила вона, — і він тут у Санктафраксі. — Дівчина нахмурилася. — Достолиха! Яка напасть могла його загнати в оті страшнючі кам’яні щільники?

Квінт здригнувся.

— Невже вони і справді такі небезпечні, як про них подейкують?

Маріс знизала плечима.

— Ходить багато переказів, — кинула вона.

— Переказів? — здивувався Квінт.

— Ну, всяких там історій про тих, хто у хвилю, коли скеля зміщувалася, втрачав орієнтацію і навіки залишався бранцем звивистих тунелів. Історій про сліпих прозорих тварей, які мешкають у темних глибинах і сочать тих, хто посміє забратися в утробу скелі. Історії про блискунів.

— Блискуни? — запитав Квінт. — Що воно за чудо-юдо?

— Тут суцільний туман. Очевидно, вони водяться в найглухіших, найпохмуріших закутах скелі, живучи з крихт, які туди заносить вітром. А ще вони світяться. Подеколи підіймаються на поверхню.

— Еге? — не повірив Квінт.

— Авжеж, — запевнила Маріс, — хоча, як дивитися просто на них, нічого не побачиш. Але інколи ти немовби ловиш їхній блиск — раптові спалахи світла, — помічаєш їх краєчком ока…

— Слушно! — схвильовано вигукнув Квінт. — Слушно, я сам їх бачив. У Палаці тіней. А також у Великій бібліотеці.

— От-от, — кивнула головою Маріс, — вони чомусь полюбляють старі будівлі… Начебто…

— Отже, на твого батька могли напасти блискуни?

— Не знаю, — відказала Маріс, — але якщо історії, які розповідають про хранителів скарбів, не вигадка, таке напевняка могло статися. — Вона здригнулася. — Я нізащо у світі не спустилася б ув оті кам’яні щільники.

— І все ж, — кивнув головою Квінт, — твій батько, хоч і знав про ті всі небезпеки, вирішив туди податися.

— Так, — задумливо проказала Маріс. — Мабуть, йому було непереливки. — Вона повернулася до Квінта. — Пообіцяй мені, що надалі я завжди знатиму про всі його завдання, — попрохала вона.

— Обіцяю, — відповів Квінт.

— А я й сама все тобі розказуватиму, якщо він про щось обмовиться у балачці зі мною, — пообіцяла вона. — Ясно як божий день: він зіткнувся з чимось… чимось смертельно небезпечним! І ми, думаючи про нього, зобов’язані з’ясувати в чім тут річ. — Вона змовкла і взяла Квінта за обидві руки. — Якщо він знову забере тебе з собою в нижньонебову клітку, ви подастеся у кам’яні щільники вдвох, — проголосила вона. — І будь ласка, Квінте, не спускай його з очей. Благаю тебе!

Квінт героїчно всміхнувся: на душі в нього шкребли кішки.

— Зроблю все можливе, — пообіцяв він. Хлопець помовчав. — Якщо це тільки тебе заспокоїть: коли твій батько повернувся у клітку, то сказав, що хоч би що це означало, а тепер уже кінець, кінець усьому. Я… Ой, що це? — запитав хлопець, коли повітрям струснув рев тріумфальних голосів. Він озирнувся. — Це відтіль. — Квінт показав на Піднебесну вежу в себе за спиною.

Спантеличений вираз на обличчі Маріс умить розвіявся.

— А-а-а, — промурмотіла вона. — Сьогодні Скарбницький день. — Вона хоробро всміхнулася. — Ходімо, Квінте. Тобі це сподобається.

Скарбницький день відзначався щороку в перший день другого місяця, коли нічне світило сягало підповні. Дата поважна у санктафракському календарі: вона знаменувала той час, коли академіки-небознавці взяли гору над землезнавцями і вперше