Читати книгу - "Глибинка"

Здається, він казав, що має щось їй розповісти. П’яні балачки? Навряд чи. Може, саме тому й вирішив напитися — тому що згадав, що ж сталося з ним в Маренівці? Якщо це так, то якою ж страшною має бути ця правда… Залишалося тільки чекати, поки він прийде до тями і сам розставить усі крапки над «і».

Марина визирнула з вікна надвір. Знову хмарилося, і дерева хилили свої верхівки під різкими поривами вітру. Їй стало не по собі — з’явилося передчуття, що навколо накопичується якась погана енергія; вона тиснула з усіх боків, примушуючи її з тривогою очікувати неминучої розв’язки. Може, це тільки її уява? Намагаючись викинути з голови недобрі думки, зачинила віконну раму і почала готувати вечерю.

Години через дві на кухню увійшов Стефан. Він нагадував людину, що приходить до себе після загального наркозу, проте, схоже, сп’яніння вже минуло — про це казав болісний вираз його обличчя. Застогнавши, він опустився на стілець і обхопив голову руками. Вона почекала деякий час, даючи йому змогу повністю отямитися, і нарешті промовила:

— Гадаю, нам варто побалакати.

Він нічого не відповів, лише продовжував сидіти, зупинивши погляд на подертих капцях. Марина спробувала ще раз:

— Я тільки хочу зрозуміти, що з тобою відбувається. Віктор розповів мені, що трапилося сьогодні. Я не хочу заглиблюватися в це, але… ти повинен все мені розповісти.

Стефан щось пробурмотів, і вона нахилилася поближче, відставивши сковорідку вбік.

— Що?

— Я проклятий, — повторив він і підняв своє бліде обличчя. Вираз болю на ньому вразив її. — Ось що зі мною. Я занапастив свою душу, і Бог відвернувся від мене.

Вона не відразу знайшла, що відповісти. Ні, він все ще марить. Ну хто, питається, примушував її тоді розпитувати його про той сон? Ось у що це вилилось. Проте, схоже, він розумів, що каже — це було видно по його очах.

— Що ти маєш на увазі? — перепитала вона, все більше тривожачись.

— Невже не розумієш? — викрикнув Стефан. — Я випустив її з могили! Я прирік тих людей на загибель!

— Кого ти випустив?

— Ту дівчину! Вампіра! Я розрив могилу, де вона лежала увесь цей час, і висмикнув кілок з її грудей. А за це вона примусила мене випити своєї крові!

«Збожеволів», раптом подумала вона. Разом з цією думкою Марину охопив жах, та такий, що затремтіли ноги.

Його мозок не витримав, і всі ці кляті історії звели його з розуму. Стефан між тим продовжував:

— Ти ж читала мої записи — там було все про цю дівчину.

Оксану. Я гадав, що все це лише легенди, але вони відчули, коли я з’явився в селі. Я був єдиним, кого вони могли примусити зробити це. І ось тепер вона на волі, а я повністю в її владі, і буду змушений робити все, що вона накаже!

Він зупинився, дивлячись на неї розширеними очима. Марина якусь секунду мовчала. Вона готувалася почути щось страшне, але це… Хитнула головою:

— Стефе, але це ж… Це божевілля! Ти прагнеш переконати мене, що в тому селі живуть вампіри?

— У нас є Біблія? — запитав раптом.

— Так, але…

— Принеси.

Стефан з розпачем дивився на дружину. Врешті вона здалася і, відкинувши рушник, пішла в кімнату. Так, Біблія у них була — їй подарували на одному з виступів якогось іноземного проповідника, на який вона колись випадково потрапила. Відшукавши книгу на переповненій фантастикою полиці, Марина повернулася на кухню і поклала її на столі перед ним. Що ж, побачимо, що він намагається довести.

Він глянув на чорну шкіряну обкладинку з витавруваним на ній золотим розп’яттям, і його обличчя викривила гримаса. Піднявши руку, Стефан промовив:

— Дивись.

Зупинивши пальці над книгою, він прошепотів: «Господи, вибач мені», — а тоді торкнувся зображення хреста. Спалахнуло, і він, скрикнувши, відсмикнув руку. Вона побачила, як від Біблії підіймається сивий димок, а на обкладинці залишилися його відбитки.

— То як? — істерично вигукнув він. — Побачила? Тепер ти мені віриш?

Марина стояла посеред кухні, на якийсь час втративши можливість розмовляти. Вона спробувала взяти його руку, але він вирвався і похитав головою.

— Ні. Не хочу, щоб ти торкалася мене.

— Стефе…

Голова в неї пішла обертом. Невже все це правда? Згадалося все, що вона прочитала в його нотатках, і серце її захололо. Стефан дивився на свої пальці, на яких червоними плямами спухли опіки.

— Я збираюся повернутись туди, — сказав він несподівано.

Почувши його слова, Марина забула про все інше. Як, знову? Він, мабуть, справді з’їхав з глузду.

— Навіть не думай, — відповіла вона знервовано. — Як ти можеш повертатися туди після всього?

— У мене немає іншого виходу. Я мушу знайти її і вбити — тільки так я зможу сподіватися на пробачення.

— Ні! Нізащо!

— Чорт забирай! — він скочив на ноги. — Невже ти не розумієш, що це справа життя та смерті?! Може, мені вдасться врятувати когось з тих людей. Я заварив цю кашу — мені її і їсти, і ти мене не зупиниш.

— Але як…

— Ніхто з тієї нечисті мене не чіпатиме, бо на мені знак їх володарки. І я спробую повернути це проти них самих.

«Це найбожевільніша розмова в моєму житті», — подумав Стефан. Ще сорок вісім годин тому він думав лише про книгу й про те, як закрутити сюжет, і