Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Як хоча б росіянка Валентина С., хазяйка фірми «Властилина»,— слово, слово яке відкопала для свого шахраювання — владарка, володарка, повелителька! Чи не сама цариця. Вона й стала символом сьогоднішніх авантюристок, їхнім найвищим «досягненням».

«Владарка-володарка» збирала з наївних громадян гроші — збирала відкрито, ледь чи не під охороною закону, — обіцяючи їм гігантські відсотки. Гроші до неї текли з усіх міст Росії, а також із України, Білорусії, Казахстану... Щоденно «Властилина» збирала до 70 мільярдів рублів — частину суми привласнювала, решта йшла на виплату тим, хто вклався раніше. Зрештою, вона взяла ноги в руки і разом з чоловіком та дітьми зникла в невідомому напрямку. Її розшукували сім місяців і таки знайшли й заарештували. Тоді ж перевірили дані про зв’язки фірми з 70 підприємствами і 170 банками і їхніми філіалами по всій країні. Сумнівів не залишалося: фірма «Властилина» — класична фінансова піраміда, шахрайська операція по викачуванню грошей із довірливих громадян.

Загальна кількість обдурених Валентиною С. своїх співгромадян, які довірили їй свої кровні, понадіявшись на великі відсотки, сягала 24 тисяч!

Сума завданої шкоди була оцінена в 536 мільярдів рублів і 2, 6 мільйонів доларів (загальна ж заборгованість склала трильйон рублів!).

Такі вони, сьогоднішні авантюристки, ті, хто мав би бути в першу чергу геніями чистої краси, але аж ніяк не аферист­ками.

То що — і справді невмируще плем’я авантюристок, без діянь яких не обходиться жодне століття, у яке не заглянь? А сьогодні й поготів жіночий авантюризм сягнув свого найвищого злету, і жінкам часом вдається те, що й приснитися не може найвинахідливішим представникам гіршої половини роду людського. Себто чоловікам.

Принаймні у творенні афер і шахраювання представниці прекрасної половини роду людського їм ні в чому не уступають.

Але з часом усе змінюється. В тім числі й жіночий авантюризм. На жаль, не на краще. Сьогодні жінок, може, й менше серед закоренілих авантюристів, але їх чомусь дуже багато з’являється серед терористів.

І зокрема, серед терористів-смертників. Особливо в мусульманському світі, де жінка взагалі — річ чоловіка, його власність.

Час од часу в пресі з’являються повідомлення на кшталт хоча б такого: у Багдаді в людному місці прогриміли вибухи. Загинуло 47 чоловік і 72 поранені. За повідомленням поліції, вибухи здійснили смертниці.

І подібні атаки жінок-терористок стали в останні роки вже чи не звичним явищем.

Як «живі бомби» жінок терористи використовують вже давно — лише за період з 1985-го по 2006 рік смертницями стали 220 представниць прекрасної половини люд­ства — 15 відсотків від загального числа подібних терактів. Починаючи з кінця 1980-х років у світі відбулася своєрідна «фемінізація» тероризму.

У багатьох західноєвропейських країнах за кількістю терористів на долю жінок припадає: в Німеччині — 47 відсотків, в Італії — 44 відсотки, у Франції — 46 відсотків, в Іспанії — 21 відсоток. Існують — хоча б у Непалі — терористичні групи, які складаються лише з жінок, — у Німеччині, в Латинській Америці, в Палестині. В інших тергрупах — власне, бандах — саме жінки виступають їхніми організаторами, керівниками і основними членами — до 80 відсотків.

Починаючи з 1990-х років ряд ісламістських терористичних угруповань поставили «на потік» фемінізацію своїх тергруп. І здійснюють масове рекрутство молодих жінок на незавидні ролі самовбивць. Вважається, що жінок легше підготувати до ролі терориста-самовбивці: вони більш керовані, ніж чоловіки. І це — примхливі і часом неврівноважені наші красуні?! І краще піддаються ідеологічній обробці. Жінки в людних місцях менше привертають до себе увагу співробітників служб безпеки та поліції, їм легше заховати на тілі вибухові пристрої (що в першу чергу їх же й рознесуть на непривабливе шмаття тельбухів та шматків тіл).

І жінки (переважно молоді) замість того, аби жити під сонцем і насолоджуватися життям, що дається кожному лише раз, кохати і бути коханими, народжувати і виховувати дітей (що може бути прекраснішим за любов і святішим за материнство!), обвішуються вибухівкою і йдуть в людні місця, підривають себе і тих, хто волею випадку виявиться поруч, мирних і безневинних громадян, здебільшого дітей та жінок, чи тих, хто годиться їм у батьки. В ім’я чого? Аллах знає. Аби їх розірвало на шмаття разом з безневинними людьми і розкидало їхні нутрощі — пхе! — і частини тіл...

Усе це наводить на думку, що ті 23 авантюристки із 100 видатних авантюристів, що їх наводить спецвидання, у порівнянні з терористками-смертниками і вбивцями людей — усього лише безневинні янголи.

Отож, про Марину Мнішек, до якої навічно прилипло: авантюристка.

Хоч вона всього-на-всього вийшла заміж — може, й невдало, та й з волі, до речі, батька, якого у всьому слухалася, — за претендента на московський престол, а потім і за царя. Стаття про неї так і починається: «Вся ця авантюра, — пише цитоване видання, — була справою рук перш за все самого Мнішека (попри сприяння короля Сигізмунда III), його найближчих родичів і союзників. Чому 56-літній сенатор зважився подібно до Кортеса покорити із жменькою найманців величезну державу? Причини прості: по-перше, жадібність, обтяжена великими боргами, а по-друге, все та ж фамільна гординя, мрія про возвеличення будь-якою ціною. Марина навряд чи була посвячена у всі інтриги, що ними починається московська експедиція її батька і жениха. Вірогідно, вона прийняла пропозицію «царевича» цілком добровільно».

Зрештою, їй все одно надходив час заміжжя, а тут така вигідна, як тоді казали, партія. Такий жених! Як на її місці не погодитись вийти заміж за царевича і стати царицею?

Та й щедрими дарунками Дмитрій підкорив її серце — дарунки та ще коштовності вона любила, як і кожна жінка, як і кожна молода особа її віку.

Та і як було Марині не взяти шлюб з Дмитрієм Івановичем, який руським царем (бодай і з додатком «самозваний», про це ні-ні та й доходили до неї чутки, хоч вона їм і не вірила) таки став. А про те, що «історія самозванця, який прийняв ім’я царевича Дмитрія, належить до