Читати книгу - "Білий Ріг"

Трос витримав: У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин, обертаючи об’єктиви, якийсь час стежив за нею, аж поки вона зникла, потім вимкнув струм, засвітив у лабораторії світло і, постоявши трохи, щоб призвичаїлись очі, вийшов на палубу. Телевізор був більше не потрібен. Увагу моряка прикувала зараз лебідка «Ріковері», яка повільно витягала з води непомірну вагу. Капітан Пенланд невідступно стежив за акуратними витками, що лягали на барабан, обчислюючи в думці швидкість руху батисфери, — сорок хвилин залишилося до вирішальної миті; «Не встигнемо, задихнуться…»

Взявши на себе смертельний риск, Пенланд наказав прискорити підіймання. Серед напруженої тиші лебідка застукотіла частіше, барабан почав обертатися швидше. Минуло ще кілька хвилин. Раптом різкий свист пари заглушив одноманітний шум лебідки. Лебідка зробила кілька швидких обертів, пополотнілий машиніст миттю перекинув важіль на «стоп».

— Трос!.. — злякано вигукнув хтось.

Охоплені жахом, люди на обох кораблях прикипіли на місці, витягши шиї, вдивляючись за борт. Пенланд став мокрий від поту, в роті у нього пересохло, думки розбіглися. Він не міг командувати, та й не знав, що скомандувати. Але раптом серед спокійного коливання хвиль на поверхню вискочив величезний, голубого кольору яйцеподібний предмет, зник у фонтані бризок і за мить плавно загойдався в білому кільці піни.

Це несподівано відокремився баласт батисфери, вона рвонулася вгору, і храпці автоматично розкрились, звільнивши апарат від ваги троса. З людських грудей вирвався переможний крик, в ту ж мить заглушений могутнім ревом чотирьох гудків. Кораблі посилали в океанський простір вість про нову перемогу людського розуму й волі…

Ганешин стояв, розставивши ноги, і уважно дивився на врятовану батисферу. Щитов поклав свою важку руку йому на плече:

— Леоніде Степановичу, адмірал цікавиться результатами.

— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… І як наша гостя?

— Я відправив її назад. Там вона потрібніша, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть тебе шукала, щоб подякувати.

Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до «Ріковері». Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.

— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — відносно твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.

Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.

— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.

— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.

— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.

— Ні, не поїду.

— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…

— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.

На американському судні були заклопотані піднята тям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський корабель швидко підняв шлюпку й телевізор «Аметист» запитав про здоров’я врятованих, одержав відповідь, що «слабі, але небезпека вже минула», розвернувся і почав набирати хід. Американці не розуміюче стежили за діями «Аметиста» і тільки тоді, коли на фалах нашого судна затріпотів сигнал традиційного прощання, зрозуміли, в чому справа. Сигнальник з «Ріковері» шалено замахав прапорцями, але «Аметист» наддав ходу, і тільки могутній гудок та матроси, що махали безкозирками, посилали дружній прощальний привіт, врятовані дослідники, офіцери й матроси, всі, як один, дивилися вслід білому кораблю, що поступово зменшувався, відходячи все далі й далі в сонячну далечінь. Зненацька над зеленими хвилями розкотився оглушливий гуркіт гармат: крейсер дав салют на честь радянського корабля. Знову й знову гриміли гармати. У відповідь на «Аметисті» замайоріли зірки і смуги американського прапора.

Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин, мріючи про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки, стежив, як укладали телевізор. З містка почувся голос Щитова:

— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.

Американці викликали «Аметист» на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. До сухого потріскування радіо з «Ріковері» раптом приєдналося різке клацання позивних «Аметиста», характерне для потужної радіостанції лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особистому складу «Аметиста». З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:

— Передайте на «Ріковері» начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: «Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з врятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі».

Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.

Осінній владивостоцький дощ безперервно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.

«Тільки той, хто