Читати книгу - "Білий Ріг"

— А ти не боїшся?

— Чого?

— Ну, мало чого… Апарат тільки-но зібраний, наспіх встановлений, — що як відмовить? Я й то хвилююсь…

— Ні, він багато разів перевірений, випробуваний. Спускай сміливо, та швидше…

Телевізор незабаром зник у хвилях, а кабель іде довго збігав через лічильник котушки, аж поки дивне «око» не досягло, нарешті, потрібної глибини. Трос приєднали до амортизатора, який стримував гойдання судна, і в ту ж мить у лабораторії, де панувала темрява, Ганешин увімкнув струм. Дружина Мілльса, сама не своя від хвилювання, дивилася на овальну пластинку екрана, яка раптом з чорної стала прозорою, пронизаною голубим сяйвом. Ганешин кидав незрозумілі для американки уривчасті слова Щитову, від того команда передавалася на палубу, до лебідок.

Як тільки телевізор установили на висоті п’ятнадцять метрів над дном, Ганещин почав натискувати дві білі кнопки, розташовані праворуч від екрана. Там, унизу, запрацювали маленькі гвинти, обертаючи апарат. У голубому світлі екрана з’явилась чорна тінь, і одразу стало зрозуміло, що оця сяюча блакить — прозора глибинна вода, в якій найдрібніші часточки скаламученого осадку кружляють, наче рій сріблястих порошинок, відбиваючи і розсіюючи світло. Океанське дно на екрані виглядало незвичайно. Людина, потрапивши на іншу планету, була б, мабуть, не менше вражена і позбавлена здатності розуміти те, що в неї перед очима. Тільки Ганешин, що вже призвичаївся до вигляду океанських глибин під час попередніх випробувань свого «ока», обережно налагоджував апарат. Чорний горб зліва, над яким здіймалися легкі клубки каламуті, виявився невисоким виступом скелястого дна. Далі на північ дно ледь-ледь знижувалося, бо червонуватий відблиск його попереду зникав, відрізаний тим самим сріблястим голубим сяйвом.

Маніпулюючи різними регуляторами, Ганешин змінював межу чіткого зображення, одночасно повільно повертаючи прилад, і відповідно змінювалося зображення на екрані. Спершу вдалині з’явилася чорна стіна, яка поступово в сильному світлі прожектора набувала червоного відтінку, потім у ній почали прояснюватися деталі: величезна скісна тріщина, опуклий виступ… Але в цю мить телевізор повернувся, і похмурі скелі зникли в сяючій блакиті, яка освітлювала екран. У глибині екрана з’явилися туманні гострі зубці; наближаючись, вони ставали чіткішими, виразнішими, але основа їхня губилася в синьо-чорній темряві заднього плану.

— Межа освітлення, — пояснив Ганешин, — близько кілометра.

Високі зубці підводного кам’янистого пасма виглядали похмурими, ледве вирізняючись серед вічної темряви підводного світу. Телевізор обійшов по колу — Всюди простягалося бугристе скелясте дно, вкрите шаром намулу. який блищав, освітлений прожектором, наче алюмінієва пудра. Вигляд океанських глибин викликав відчуття чогось ворожого, що таїлося в бездонному мороці, який оточував поле зору телевізора. Це був чужий земній поверхні суворий світ німої тиші, темряви і холоду, непорушний, незмінний, позбавлений надії і краси.

Батисфери ніде не було. «Невже так промахнулися, ставлячи буй? — майнула думка в Ганешина. — На півкілометра! Ясно ж, вона повинна лежати в оцій западині!» Ганешин почав нахиляти об’єктиви апарата вниз. Невиразна темна пляма з’явилася біля краю рамки. Ганешин швидко повернув важельок. Пляма пересунулася до середини, наблизилась і витяглась. Невиразні контури її стали чіткими. Чорний колір знову почав здаватися червоним… Молода жінка позаду Ганешина ледь чутно скрикнула, зразу ж затуливши рота рукою. Яйцеподібний апарат, трохи нахилившись, стояв у центрі рамки, що здавалася зараз прозорим склом. Зображення було настільки чітке, що виразно можна було бачити обривок троса, який звисав згори, товсті петлі рятувальних скоб і Відблиск на ілюмінаторі, що дивився на моряків, наче блискуче гранатово-червоне загадкове око.

— Батисфера має ілюмінатори з усіх чотирьох боків, значить вони нас уже бачать, — пояснив Ганешин дружині Мілльса. — Зараз найголовніше — подивимось, чи живі… — Ганешин поспішно додав: — Спробуємо поговорити з ними.

Він клацнув чимось і поклав довгі пальці на кнопку. Відповідно до рухів пальцями екран то згасав то спалахував знову. Присутні зрозуміли, що, гасячи і знову засвічуючи освітлювач, Ганешин посилає у вікно батисфери світлові сигнали морзе. Багато разів повторивши те саме запитання, Ганешин погасив світло і завмер перед темним екраном, чекаючи відповіді. Всі, хто був у тісній каюті, затамували подих, стримуючи хвилювання, яке охопило кожного в цю вирішальну хвилину. Вона минула — екран залишався чорним. Повільно, лиховісно тяглася друга хвилина, як раптом на темному екрані блиснув яскравий бірюзовий вогник, зник, спалахнув ще яскравіше і розлився широким синім сяйвом — безмовна відповідь, передана світлом з океанського дна.

— Живі! Передайте на «Ріковері», нехай підходять зачеплювати батисферу! — радісно вигукнув Ганешин. У цей час синє світло заблимало, ніби сигнальний ліхтар. — Вони говорять… — обернувся Ганешин до дружини Мілльса, але почув зітхання і глухий звук падаючого тіла.

— Віднесіть у рубку, лікаря до неї! — звернувся Щитов до тих, що підбігли. — Не витримала, бідолашна. Майже три доби… Ну, як там? — звернувся він до Ганешина.

— Передають, що обидва живі, економлять кисень, як тільки можуть, але більше двох годин не витримають. Батисфера не пошкоджена, не відокремився баласт… — читав Ганешин мерехтливі спалахи на екрані. — «Не можемо зрозуміти, як…» Не розумієте, почекайте, — вголос обізвався моряк і почув гудок американського судна.

Почався спуск тросів із захватами. Синє коло на екрані погасло, і відразу ж замиготів прожектор телевізора. Ганешин передав замкненим у батисфері людям, Що вживаються заходи для їхнього: порятунку.

Минула ще година. Спостереження за екраном телевізора велося безперервно. Свистки, окрики в мегафон. Шум машини американського судна, шипіння пари і гуркіт лебідок лунали над морем. Людям в батисфері залишалася ще година життя — шістдесят хвилин — тоді як протягом майже шістдесяти годин сотня інших людей марно докладали всіх зусиль, щоб їх врятувати.

Перемога була здобута непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускали з «Ріковері» за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок «Аметиста», і в ту ж мить машиніст на лебідці «Ріковері» переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот