Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

І сказав, що він прийде, як тільки розвидниться, бо йому дуже цікаво… і взагалі це його перша серйозна справа. Звісно, він нічого не чіпатиме, але ж правильно кажуть, що одна голова добре, а дві - ще краще. Навіть якщо ця друга голова ще не зносила свого першого міліцейського кашкета.

Парком і дворами я вибрався на Дорогожицьку і тут мені пощастило - попри пізню пору вдалося гальмонути таксі. Водій, звісно, їхав у парк, але натякнув, що за два тарифи він міг би зробити невеликий гак на шкоду власному здоров’ю. І тут я його пізнав. У цього типа серед таксистів і пасажирів було прізвисько «Два тарифи». У нього завжди закінчувалася зміна, він їздив тільки в парк, але за подвійну платню був готовий… ну, наприклад, доїхати від Центрального автовокзалу по Набережній через міст Патона до Ленінградської площі, а далі якимись безлюдними вуличками у приватному секторі Дарниці до аеропорту Бориспіль всього за двадцять хвилин. Слово честі!

Я не без задоволення тицьнув у фізіономію здирнику своє розгорнуте посвідчення і сказав:

- Знацця так, «Два тарифи»! Зараз ти відвезеш мене туди, куди я скажу і навіть не за одинарний тариф, а в порядку шефської допомоги радянських таксистів радянській міліції. В путівку я тобі цього не запишу. Переб’єшся. Але зате не видам хлопцям з обехаесу джерело твоїх нетрудових доходів.

Від автора: за часів міністра МВС Головченка діяла постанова, згідно з якою міліціонер мав право взяти таксі, зробити відповідний запис у путівці водія, а МВС згодом перераховувало автопарку проплату по безготівковому. Звісно, йшлося виключно про службові поїздки і, в першу чергу, працівникам карного розшуку. До розпаду СРСР цієї постанови ніхто не відміняв, однак після тотальної дискредитації міліції в роки перебудови водії, як правило, відмовлялися її виконувати.

Олекса Сирота:

«Два тарифи» прокляв той день, коли лиха доля занесла його на цю кляту Дорогожицьку у таку пору, що він не розпізнав, з ким має справу. Але через п’ять хвилин я вже був у своєму дворі на Тарасівській, тому зміг і повечеряти спокійно, і навіть заснути без кави.

Зранку я, звісно, заскочив в Управу аби розповісти Старому про свої повторні відвідини «гостинки» на Руданського. Власне - що там було розповідати. Окрім того, що найвірогіднішим свідком у цій справі поки що є одна-єдина особа - десятирічний хлопчик, власник куцохвостого кота? Плюс філологічна експертиза. Бо навіть відбитків пальців не встигли зняти: експертів відкликали по рації на якісь два пограбування.

- Не на якісь, Олексо, а на дуже серйозні, - уточнив Старий. - Ти житловий будинок на вулиці Суворова навпроти райвідділу міліції знаєш?

- Знаю, а тому обходжу десятою дорогою.

- Твоє щастя, що твоя бригада тільки на вбивства виїжджає, а не на крадіжки.

- А що вкрали? Портрет Надії Костянтинівни Крупської з дарчим написом товаришу Леніну?

- Сирота, тобі смішки, а наше начальство і «конторські» з відучора жеруть валідол, як коняки.

- Ще б пак - не жерти! У цьому, як ви кажете, будиночку цілодобова чекістська охорона. Тож виходить, що у них з-під носа спіонерили… а що, власне, спіонерили?

- Сирота!!!

- Хвилинку, товаришу підполковник, зараз вгадаю… якщо з’ясується, що вкрали лише заначку від дружини у двадцять першому томі повного зібрання творів Леніна, то начальство вважатиме, що вдруге народилось. А якщо під виглядом звичайної крадіжки потягли якісь папери… мовчу, мовчу, мовчу, мені все ясно.

- Якщо все ясно то до-доповідай про свою справу.

І я до-до-по-вів.

- Ви знаєте, товаришу підполковник, - закінчив я свою сумну сповідь, - чим ці «гостинки» паскудні? Біля їхніх під’їздів чомусь не сидять народні месниці. Бабусь маю на увазі. Отже, нема кому запам’ятовувати, а то й відкритим текстом запитувати: хто до кого йде і на який ікс. Це не людське житло, а якийсь залізничний вокзал.

- Сирота, не метушись, - заспокоїв Старий, котрого зранку можна було хоч на хліб намазувати, - все гаразд, сусідів опитав, тепер починай розробку родичів, знайомих, однополчан… на цих зверни особливу увагу. Бо щось мені підказує - свою смерть цей нещасний Дембель не тут, у Києві знайшов, а з армії притяг. Тим більше, що й корейці у нас в Україні не водяться. А тільки десь там - чи то в Узбекистані, чи то в Таджикистані. Працюй, Сирота, працюй. Увечері доповіси.

На превеликий жаль доповідати довелося задовго до настання вечора.

Ще коли я підходив до потрібного мені будинку на Руданського і звично глянув на вікна квартири Дембеля, в мені ворухнувся якийсь малесенький неспокій. За моїми підрахунками дільничний вже мав би чекати мене на місці повторного обшуку. І найлогічніше - стояв би при цьому на балконі, виглядаючи хоч і не дуже велике, але все ж таки цабе з міської Управи. Проте на балконі нікого не було. Двері зачинені, штора засмикнута. І жодного поруху. Мій маленький неспокій зріс до великого. Дай Боже, щоб хлопець просто заспав і зараз біжить через парк до «гостинки».

Я пройшовся коридором, підняв руку, щоб постукати, бо дзвінок, як ми вчора переконалися, не діяв - і завмер. Від дверей квартири тягнув легенький протяг. Я обережно торкнувся рукою - і вони з