Читати книгу - "Брати-віталійці"

«Шумія», що йшов у голові сторожових суден. На носі «Морського тигра» прилаштували «Відвагу», щомиті готову бухикнути по ворогові і продірявити його. Біля рей лежали бойові сокири й протазани, мечі й алебарди. Їх було і було тут, адже всю зброю побитого ворога пірати забирали собі.

«Тигр» подужав не одного ворога, і все вороже майно переходило до його спожиття. Купців Вульфлямового гатунку пускали на дно за їхніми суднами, приповідаючи:

Скидайте, душогуби, Свої коштовні шуби…

У «Тигрових» трюмах нагромадилось чималенько добра. Потрапляла туди всіляка здобич: сувої шовку, сукна, шкіряні товари, хутра, коштовні метали, зерно, прядиво, жири, засолена риба. В найближчих гаванях здобич спродували або вимінювали на вино та пиво. У Клаусовій каюті стояла важчезна скриня, ущерть набита дукатами, гульденами, пфенігами й іншими грішми. На стінах висіли килими із Фландрії, рідкісна зброя, опудала морських тварин, яких не стрінеш у тутешніх водах. А на столі — дивовижні шахи із слонової кості. На жаль, жоден матрос не вміє грати цієї казкової гри. Всезнайко магістр і той не тямить у ній!

Клаус щасливий був над край: він вільний, як птах, сам собі голова і має гору багатства. Але тішить його найбільше те, що він на морі, водить корабель, керує ватагою нестямно відважних матросів. Ніяким світом не сподівався він, що його мрії так хороше сповняться. Засмучувало його одне: скільки він не підстерігав, скільки не вистежував, йому не попадався жоден Вульфлямів корабель. Він ще не помстився ні за Гозанга, ні за Свена, ні за Герда, ні за вісьмох старійшин. Вульфлям-батько помер. У ліжку. Правда, конав тяжкою смертю. А його сини?.. Він, Клаус Штертебекер, настигне їх абиде. Лихо буде вам, Вульфлями! Лихо чигає на ваше вовче поріддя! Ми вже не ягнята: ми — тигри!

Коли Дитячий Бас підоспів йому на зміну, Штертебекер з усміхом глянув на нього.

Хлопець давно виріс із сорочки підлітка і вийшовся ставним молодчагою й чудовим керманичем. Зростом і силою він майже рівнявся з Клаусом. На ліву щоку Дитячий Бас заробив рубця на добрий палець, а від удару, що поклав йому цю шрамину, він стратився і лівого вуха. Ран, правда, не видко, бо їх застеляє густе русяве волосся аж до плечей. А попри них, він ще й під одежею мав низку шрамів, якими вельми пишався.

Його капітан Штертебекер, навпаки, не міг похвалитись ані подряпиною, дарма що завше був серед січі: «Ну от, я вискочив ціленький!» — гукав він, скоро кінчався бій. Та не лишень Дитячий Бас, усі тигряни вважали Клауса заговореним од меча, — і від цього він тільки зростав у їхніх очах.

— Чи чуєш, Дитячий Басе? — сказав якось Штертебекер. — Вульвекен проживає на Сконе у замку.

— Річ цілком можлива! — протяг той міцним голосом, який з роками погучнішав. — Дишель йому в горло! А коли ми заглянемо до нього?

— Найближчим часом. Тепер він не втече від нас!

— Ех, і піймали б щуку на гачок! — вигукнув Дитячий Бас. — Але Стокгольм… На біса він здався нам? Замість витрясати купецькі капшуки, ми займатимемось казна-чим. Яке нам діло до датської королеви? У нас свої вороги: Вульфлями.

— Не переборщуй, Дитячий Басе, — засміявся Штертебекер. — Я ж дав слово допомагати Стокгольмові. Сповнимо обіцянку — повернемось до Сконе, бо й справді задовго не віддаємо позичку Вульфлямам.

— Чи не лучче дременути звідси? Щось мені не подобається це весілля.

— Я дав слово! — твердо повторив Штертебекер.

Датчани не так уже й кепсько підготувались до війни, як це думали собі віталійці. Залізним кільцем вони обійняли Стокгольм із суші, а на воді зачинили всі входи і виходи до озера Меларен[17] й не пускали в місто жодного судна. Сміливим нападом віталійці проламали стіну датських вітрильників, і тим часом як піратські кораблі витримували їхню навалу, Генніг Мантойфель вільно пробрався у гавань. Захисники Стокгольма шумно вітали звитяжців. Ось уже два роки вони вистоюють у нерівному герці з ворогом. А нині, коли надійшла підпора до них, коли їм підкинули зброї та харчів, вони воскресли. Тепер з датчан і глузувати глузуй. Допоки Стокгольм дружній з Ганзою і братами-віталійцями, він безпечний за себе!

Всі свої кораблі пірати запровадили в гавань. А датчани того й чекали: вони зібралися з силами, підтягли помогу і знову закрили гавань, живучи надією, що не випустять з неї піратів.

На раді капітанів Штертебекер наполягав, щоб без затяжки вибиратися звідси, бо от-от упаде зима, — і їм доведеться кукати тут аж до весни, а датчани з того всього привільно гулятимуть по морю, та й годі.

Ба не всі капітани пристали до Штертебекерової думки. Тільки Арнд Штюк підтримував його. Генніг Мантойфель тягнув кота за хвіст: він наводив нові й нові докази, мовляв, нікуди поспішати. А Марквард Прен, якого вельми шанували тутешні німці, тримався обіч.

Штертебекер погрожував, що діятиме самотою, а таки вибереться