Читати книгу - "Еринії"

― Алло-о-о! ― Кічалес протягнув останній голосний.

― Дуже цікавий наголос, ― озвався Попельський, ― окситонічний.

― Маєте друге бажання для золотої рибки, пане кумісаре? ― У слухавці почувся легенький шум, немовби Кічалес випускав дим.

― Так. Але воно не буде другим чи третім. Це бажання, яке ви вважаєте преміальним. Ви мене зрозуміли?

― Атож, атож. ― Кічалес пирхнув від сміху. ― Де й коли?

― О пів на восьму на вокзалі, на другому пероні. Я повернуся післязавтра.

― Ґіт, ― відказав Кічалес і поклав слухавку.

Попельський вийшов з Єжиком до саду й подався до виходу, ґречно прощаючись із присутніми.

― Ви вже йдете, пане комісаре? ― запитала пані Марковська. Вона більше не займалася дітьми, а стояла біля намету й бавилася соломинкою, на якій стирчала заспиртована вишня з коктейлю.

― Так, ― відповів він, уникаючи її погляду. ― Єжик о цій порі зазвичай спить.

― О п’ятій вечора?

― Так. О п’ятій вечора. До побачення.

Недовіра в ледь зміненому голосі дружини пана інженера була повністю обґрунтованою. Попельський їй збрехав. Якби хотів сказати правду, йому довелося б сказати: «Іду, бо крамниця Берти Штарк працює лише до шостої, а мені треба купити панчохи зі швом. Саме такі, як у тебе».

Маріанові Амброжеку, якого називали «Мордатим», з дитинства пророкували кар’єру славетного акробата чи штукаря. Фокуси, які він виробляв з кульками на злиденному подвір’ї на вулиці Водній, завжди оповитому димом з коминів поблизької Львівської броварні, захоплювали пенсіонерів і батярів, яких він розважав надурняк. Одного дня маленький Манюсь, якому аплодували глядачі, дійшов висновку, що його вміння можуть стати джерелом заробітку. Так десятилітній хлопчина, у якого під час перших років війни дифтерія забрала обох батьків, розпочав нелегке життя поглинача вогню, жонглера ножами та шахрая, що ошукував людей у грі в «три карти». Останнє було неможливим без відповідної опіки. Його патроном став Едвард Гавалюк, відомий як Едзік, який на початку двадцятих був єдиним і неформальним королем Клепарова. Едзік визнав, що з такими спритними пальцями в хлопчака є шанс зробити чудову кар’єру кишенькового злодія, і віддав Амброжека в науку до злодійської академії.

Кращого вибору він не міг зробити. Учень, якому через кругле обличчя під час «студій» дали прізвисько «Мордатий», виявився напрочуд тямущим і невдовзі потому, як його прийняли до цеху, став сумлінним і шанованим трудівником корпорації кишенькових злодюжок, що діяла на Головному вокзалі. До завдань Манюся належали найскладніші, найзухваліші крадіжки годинників та гаманців. Їх здійснювали в базарні дні, а також під час ярмарків. Найзручніше поцупити здобич удавалося тоді, коли від перону від’їжджав якийсь переповнений потяг, наприклад, до Перемишля чи Тернополя.

Справи йшли добре. Протягом кількох добрих років Мордатий непогано заробляв, завдяки чому він та його молодші брати й сестрички могли жити в достатку. Про свого колишнього опікуна Едзіка, який тим часом попрощався з волею, Амброжек теж не забував, посилаючи йому до «Бриґідок» передачі із цигарками, ковбасою та цибулею.

Цього погожого травневого вечора Мордатий саме збирався попрацювати біля білетної каси. Завдання було досить простим. Він мав пропхатися без черги до віконечка, а тоді, після зрозумілих протестів і спроб викинути його геть, почати голосно й грубо лаятися з людьми, що стояли до каси. У цьому шарварку його колеги Юзько й Міра, які чемно стояли в черзі, нишпорили по кишенях подорожніх.

Так мало статися й сьогодні. Мордатий уже розпочинав свою виставу, коли в кінці черги став могутній чоловік без капелюха з великим струпом на голові. В одній руці він тримав букет троянд, а в іншій ― дорогий саквояж зі страусової шкіри. Амброжек звідкись знав цю фізіономію, цей голомозий череп, цю татарську, безсумнівно підфарбовану, борідку. Найважливішим було те, що всі ці риси асоціювалися в злодюжки із чимось поганим, хоча він не усвідомлював, із чим саме. Він швиденько подався геть від каси, краєм ока помітивши, що так само вчинили його товариші, лаючись, що їм буцімто втік якийсь поїзд.

Амброжек терпляче чекав, доки цей підозрілий тип купить свого квитка й покине чергу. Невдовзі лисий заховав квитка до кишені, відійшов від віконечка, а тоді почав роззиратися вокзальним холом. Раптом до нього підійшла молода блондинка, вбрана досить виклично. Це не була котрась із дзюнь, що тут працювали, бо їх Мордатий добре знав. На ній були дуже дорогі сукенка й капелюшок, а кольє напевне зроблене зі щирого золота, що негайно збагнув надзвичайно досвідчений в оцінюванні ймовірних жертв Амброжек. Про те, що це не була добропорядна дама, свідчив музичний інструмент, який жінка тримала в руках. Амброжек ніколи не чув, аби справжня пані грала на мандоліні.

Голомозий вручив дівчині квіти й вишуканий пакуночок з написом «Світ панчіх запрошує!», який витягнув із саквояжа. Білявка посміхнулася, стала навшпиньки й поцілувала набагато старшого за себе чоловіка. Тоді взяла його попідруч і вони рушили на перон. Її стегна погойдувалися ліниво, млосно й заманливо.

Амброжек знову подався до каси, а його товариші прилаштувалися в чергу. Біля віконечка стояв чоловік років п’ятдесяти, на вигляд ― дрібний чиновник, і розмовляв з касиром, підсуваючи йому якусь банкноту. Мордатий кинувся до роботи.