Читати книгу - "Захребетник"

Ніхто не впав.

Але й стояли, треба завважити, над силу.

Лисий Геній із подивом дивився на вперту жертву чотирма парами очей: троє — вологі та блискучі, як вишні, одна — тьмяна, з шерехатої бронзи. Пісня клавікорда залунала голосніше, ритмічніше, спонукала до негайного завершення. Жовте світло місяця змішалося з синьою ніччю, плямуючи людей трупною зеленню. Роздратовано шарудів пісок. А Джеймс розумів, що його важко поранено й він довго не витримає.

Людина в Джеймсі — розуміла.

Але в цю мить Джеймс Рівердейл був не зовсім людиною.

Крістобальд Скуна, знаний театрал, казав: «Звір спить у кожному з нас. Просто в кітоврасі чи Леоніді це відразу помітно». Присвятивши життя вивченню агресивних навичок гомобестій, фіксуючи інстант-образ борця-мінотавра або сатира, з усім спектром характерних прийомів і навичок, маг пізніше накладав цей образ на психіку людини-добровольця і поєднував несумісне.

Чутки, нібито в добровольців починалися від цього тілесні зміни — неправда. Роги, копита чи ікла ні в кого не виростали. Проте ж роги — не головне. Великі рибини плавають на глибині, де тихо.

Трьома бойовими іпостасями Джеймса, випускника храму Шестирукого Крі, були гнолль, стоким і гарпія. Гнолль-песиголовець першим зірвався з ланцюга. Ричачи й бризкаючи слиною, він анічогісінько не розумів.

Але жити хотів так, як людям і не снилося.

За другою спробою Джеймсові пощастило прорватися до вікна. Розтрощивши раму тілом, він випав назовні, чудом уникнувши удару в спину. Падіння тривало вічність. Залишалося тільки повірити, що в парубка й справді прорізалися крила, — або щось трапилося із часом, і це, безперечно, було куди простіше, ніж крилаті віконти.

Він падав, і гарчання перетворювалося на пронизливий вереск.

Собаки так не верещать.

Так верещать гарпії, пікіруючи на здобич.

Унизу, на пустищі, прив’язана до гака, що стирчав зі стіни, стояла верблюдиця. Бігова верблюдиця, зовсім молода — на ній, очевидно, приїхав другий підмайстер. Чому верблюдицю залишили тут, а не завели у двір, — теж загадка, бо коли їй на горб із вереском упала бестія, тварина не на жарт злякалася, рвонула прив’язь і помчала.

У синю ніч.

Під жовтим місяцем.

Людина, тим більше поранена, яка спливає кров’ю, впала б з її спини вже першої миті. Але гарпія в Джеймсі Рівердейлі хотіла жити не менше за гноллля. Вчепившись у верблюдицю так, наче страшні пазурі гарпії справді виросли в нього замість звичайних нігтів, закостенівши в мертвій хватці, з рипом і гортанним гарчанням, Джеймс летів уперед, залишаючи позад себе Баданден.

Він знепритомнів, але це нічого не значило.

Гарпія дуже хотіла жити.

Полум’я свіч б’ється, неначе в істериці.

Воно рветься із кабінету, в якому, немов скажені, несамовито гасають четверо людей. Їхні тіні танцюють по стінах; одна з них здається не зовсім схожою на людську. Втім, у такій круговерті легко помилитися, сприйнявши ілюзію за істину. Полум’я хоче обірвати прив’язаний ґніт, злетіти вогненним метеликом і згинути в синяві ночі. Лютий рик гнолля, брязкотіння криці, хрипкі видихи. Бризкає кров — раз, другий, третій. Бійці рухаються швидко, не по-людському швидко — очі не встигають упильнувати їх, клинки розмазуються мерехтливими напівколами, божевільний танок триває…

Мить нерухомості.

Вогонь свічок — в очах бійців. Важко дихаючи, вони спалюють один одного поглядами. Людина-гнолль знає: танок не може тривати вічно! — наступної миті він міняється, злітає, пронизуючи собою сутінь кабінету, начинену смертю. Розпачливий хрускіт віконної рами, переможний дзенькіт скла…

Поле.

Поле крізь непрозору імлу — довге, протягле.

Це сон.

Це кінець.

Він розплющив очі.

«Мерщій, треба тікати! Десь неподалік — верблюдиця…»

Підвестися не вдалося — ні з першого разу, ні з другого. Ноги більше не слухали його — так кредитор не хоче слухати нездатного заплатити боржника, що розтратився дощенту. Тіло пройняли блискавки болю, короткі й галузисті. Він сичав і лаявся, але знову падав на пісок.

«Мерщій! Вони вже отямилися!.. Ось-ось наздоженуть…»

За третьою спробою дивом вдалося встати. Неслухняні пальці вчепилися за напіврозвалену стіну. За стіну. За зруйновану стіну…

Повільно, немов боячись знепритомніти від різкого руху, він оглянувся навсібіч. Ніч. Величезний місяць сяє отрутною жовтизною — золотий серп у фіолетовому череві піднебесся. У неприродно яскравому світлі мерхнуть і тьмяніють розсипища колючих крупинок — зірок.

«То ти поет», — глумливо свиснув вітер у руїнах.

Залишки будов були наполовину занесені піском. Дивно, як це збереглася горбата арка? Далі— похилені колони, надщерблені сходини ведуть у минуле. Древня кладка: камінь, висушений часом і вітром, кришиться під ногами.

Пісок у місячному промінні виграє іскрами, вилискуючи синявою. Нічне повітря тремтить,