Читати книгу - "Монети для патріарха"

Так само йому здавалося, що він щось чує, але не вухами.

Проте думати про це було ніколи.

Геть! Геть!! Ге-е-еть!!!

І, начебто підкорившись наказу, смерч розвернувся по дузі і пішов попід берегом.

Ільченко не зразу прийшов до тями. У його скронях стукала кров, і він, навіть бачачи, що матроси показують на нього пальцями, не одразу зрозумів, що вони кричать:

— Це чаклун! Чаклун! Він чари творив!

— Я бачив, як він закляття читав! І жінка також!

— А воно образливо — страждати за чужий гріх! — Це були перші слова, сказані Мар’яною, коли вони трохи віддалилися від берега.

Мусій та Яків схрестили на відьмі допитливі погляди, і вона пояснила:

— Він, — жінка й досі не називала Мусія на ймення, — бажав, аби оця штука…

Слів «смерч» та, тим більше, «торнадо» не знав з них ніхто.

— … пішла собі геть. Я також цього бажала. Але проти такої сили — це все одно, що щитом зупиняти ядро гарматне. То не ми його розвернули. Хтось інший. Щось інше. Ми тут… ну, не зовсім що ні до чого… Він… або воно… почув нас… І, — з якоюсь рішучістю в голосі додала вона, — я не впевнена, що пожалів. Боюся, що це кицька грається з мишкою. І ще… був дуже великий шум. Ні, не той, коли цей стовп із води гримів-стукотів. Ні. Це був чаклунський шум, який чують лише потворники.

Сердюк згадав свої відчуття і кивнув.

Мар’яна мала на увазі коливання астралу, хоча такого терміна вона також не знала.

Тим більше ніхто з них не міг знати, що ці коливання відчув Сулейман.

Аркадій Борисов, як і було наказано, заглибився в степ, поки не побачив кам’яну бабу. Дійсно, кроків за тридцять на північ була викопана яма.

Преображенець посміхнувся: розумний фортель — зробити вигляд, що все вже викопано, а насправді закопати.

Він трохи розрив дно ями.

У шкіряних тубах, як і було обіцяно, лежали проїзні грамоти. Підписи та печатки були абсолютно справжні — це було зайвим доказом, що наказ перехопити та знищити гінця на турецьких землях іде від самого Великого Государя. І, отже, ВІН також володіє чаклунством, а те, що він перший встановив спалення на вогнищі за чародійство,[54] — це для того, аби чаклуни були лише свої. Ясно, що чаклун-хохол нам не потрібен!

…У той самий час чаклун у Пітербурзі лежав повністю розбитий. Чи воно було варте того?

Помиляються не лише прості люди, але й маги. Цей маг страшенно переоцінив небезпеку від невідомих (лятавцям було прямо заборонено вчити людей) і можливості Мусія та Мар’яни.

Так, це була добра ідея — самому пустити поголоску про те, що його залізний кінь уміє літати і, мовляв, Великий Государ Петро Олексійович попросив генерала Брюса не літати вдень, не лякати мешканців Санкт-Пітер-Бурха.[55] А потім підбити людину, яка нічого не знає, і переповісти царю цей переказ.

«Знаєш, що розповідають про тебе?»

«Дикий народ, капітане-бомбардире, дикий. Побачив хтось римську статую, і пішли язиками молоти».

Тепер дійсно — якщо хтось побачить і донесе, ніхто не повірить доносу.

А кінь — сам по собі — зовсім не чаклунський. Це якась машина, хоча зрозуміти, як вона діє, важко. Хто зробив, Бог знає, — може, й справедлива легенда, що предки частини магів прилетіли по небу на летючому кораблі, і від них залишилися деякі речі? І не літає він, як зазвичай. Він підіймається у повітря і за мить опиняється там, де ти хочеш, але верст за сто, не більше. Потім, хвилин через п’ять, ще верст на сто.

Він уже з ліку збився, скільки таких «стрибків» знадобилося, аби добратися до Дубоссар та назад.

Так чи не так, але керувати конем можна лише напруженням волі. І дуже вже треба її напружувати… Він зовсім розбитий, зовсім.

А от печатки та підписи на грамотах — жодної магії, просто спритність.

А тим часом.

…Гармати замовкли, й тиша настала, неначе диво якесь. Облога Тулона тривала вже кілька тижнів, місто бомбардували сотні