Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Він подав пачку і натиснув на запальничку.

— Що з тобою? — запитав він.

Проте у відповідь вона лише заперечувально захитала головою. Запальничка загорілася, і він дав їй вогню. Зненацька у нього з'явилася думка відкинути сидіння і повалити її на ньому, хоч тут їх і могли застукати. Попри все він подумав, що надто кохає її, щоб так учинити. Дивно, що кохання має таку силу. Він уже не наважувався щось сказати і не знав, що робити. Сам він не запалив і продовжував дивитися на неї, проте вона відвернулася і глибоко затягнулася.

— Гансе, — сказала вона хрипким голосом. Вона рідко його називала цим іменем. — Чи можемо ми одружитися?

— Геді, — відповів він лагідно. — Кохана, я хочу одружитися з тобою. Ти знаєш це. Зараз-таки. Тут. Тут, де сяє сонце і співають пташки. Я так тебе хочу...

— Я маю на увазі одружитися по-справжньому, — наполягала вона.

— Але це і є по-справжньому, — відповів він і обняв її. Через тонку сукню він відчув тепло і ніжність її тіла. Він прилинув до неї, взяв з її руки сигарету та викинув її.

— Що може бути більш справжнім, ніж це? Я весь твій, а ти — вся моя. Не тут в авто, але десь там під деревами. Кохана моя...

— Але я хочу назавжди, — відказала вона.

— Це і є навіки, кохана. Крім тебе, в мене нікого не буде.

— Це не те, — сказала Гедвіг, — в чому ж річ? Ти що, одружений?

— Чи я одружений? — відверто здивовано запитав він. Таке він не міг припустити і в думках. — Люба, чим ти тільки забиваєш свою божественно гарну голівку?

При цьому він обдав її поцілунками, де тільки міг.

— Я не одружений, клянусь тобі. Крім тебе, в мене нікого немає.

— То чому б нам не одружитись? — запитала вона, і тепер він побачив, що її очі виблискували сльозами.

— Я пізніше одружуся з тобою, — сказав він. — Я теж цього прагну понад усе. Я добре тебе розумію. Але зараз не можу. І сказати не можу чому. Якби я тебе хотів обманути, то придумав би причину, якій би ти повірила. І це не було б важко, бо ти охоче мені повірила б, чи не так? Але я не хочу обманювати. Я не одружений, я не хворий чи ще щось інше таке, що тобі може спасти на думку. Як тільки зможу, то одружуся з тобою. А зараз ще не можу.

Вона висякнулась у хусточку і запитала: — А куди ти викинув сигарету? Щоб ще часом не було пожежі.

— А мені яке діло до цього? — відрубав він грубо. — Про мене хай весь той ліс згорить дотла.

— Тобі важко?

— Так, це можна так назвати.

Тепер вона доторкнулась до нього рукою.

— Чому ти мені не довіряєш?

— Я довіряю тобі більше, ніж собі, — відповів Леонід, — але правди сказати не можу. Зрештою, яка з цього користь?

Він поклав голову на її плече і обійняв її.

— А якщо... втечемо на Захід... то зможемо тоді одружитись? — запитала вона раптом.

— І як тобі таке тільки спадає на думку? — злякався Леонід. — Чому ти про це питаєш?

— Ми тоді зможемо одружитись? — наполегливо повторила вона.

— Так, — відповів він. — Тоді зможемо. Але цього я зробити не можу і не хочу.

Більше вона нічого не питала і дивилась просто поперед себе. Щоб якось порушити мовчанку, Леонід промовив:

— Не вимагай цього від мене. Я цього не витримаю. Якщо вважатиму, що це єдиний спосіб одружитися з тобою, то піду на це. Але сподіваюся, що до цього не дійде. Це буде просто жах якийсь...

Він усвідомлював, що вона його не розуміє, проте більшого доказу свого кохання їй дати не міг.

— Йдеться про Зарембу, — сказав Борис. — За нашими даними, він у Мюнхені і проживає під прізвищем Штефан Галант на Ізартальсштрасе, 29...

— Галант... — подумав Леонід, — та це ж той письменник, про якого мені доводилося наводити довідки! Отож це не було таким собі звичайним дорученням.

— Ти його знаєш і тому поїдеш туди, щоб з'ясувати, чи він справді там мешкає і чи це дійсно Заремба. Підготуєш повний звіт про розташування та умеблювання помешкання, про його звички та його домашніх, про охорону тощо. Немає потреби нагадувати, наскільки це важливо і наскільки обережно слід узятися за це завдання.

Заремба...на якусь мить Леонід призадумався і пригадав собі того невисокого, кремезного лисавого чоловіка і той твердий, владний голос. Те, що планується щось важливе, він зрозумів одразу, щойно отримав новий паспорт на прізвище Густава Бруна з Дортмунда і його туди послали, щоб вжитися з оточенням і зі всім тим, що торкалося особисто Густава Бруна. Таке не робиться заради якогось другорядного завдання, для цього досить і фальшивого паспорта, а тут ідеться про цілу легенду.

Густав Брун існував насправді, і одного разу, коли він під'їхав на авто до КП Східної зони, прикордонник узяв його паспорт для «детальнішої перевірки». Таке траплялося часто, і люди раділи, коли через якийсь час їм вертали документи і вони без подальших перешкод могли рушати далі. Чого вони не знали, так це те, що паспорти їхні фотографували. Та якби навіть і здогадалися, то вдіяти і так нічого не змогли б.

Фальшивка була першокласною, хоч сам Леонід і не дуже вірив у користь тих легенд, які мусив заучувати. Якщо трапиться