Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
П’ять років тому ми вперше з ним переспали. Сталося це в іншому місті, у такому ж готелі, коли Максим був у відрядженні. Не було слів зізнання у коханні, лише шалена ніч, яка мене зблизила з ним вже фізично. Я не перестала бути для нього добрим Янголом, лише після тієї ночі Максим став відвертішим зі мною й іноді розповідав про дружину, говорячи, що вона перетворилася в Демона, якому нічого, окрім грошей, не треба.
— Демон тримає мене біля себе дитиною, — зітхав він, поклавши голову мені на коліна. Я пестила його волосся, пропускаючи його крізь пальці, він заспокоювався і це мене втішало.
Останні передвиборчі місяці Максима морально і фізично виснажували. У нього знову піднявся рівень цукру у крові, він був нервовий, а по вечорах у Максима підскакував вгору ще й тиск. Я його, як дитину, водила на прийом до лікаря, бігла в аптеку за ліками, серед насиченого робочого дня у потрібний час, мовчки подавала пігулку і пляшку з водою. Максим слухняно ковтав ліки і шепотів: «Дякую, мій добрий Янгол!»
Він часто щось мені дарував. Іноді на свята, часто — просто так, коли давав собі невеликий перепочинок. Кожен його подарунок я вдома обціловувала, прикладала до щоки, а потім клала у шухляду, щоб у хвилини смутку дістати, притулити до обличчя і відчути його тепло. Я ревнувала його до дружини, але робила це так само тихо і нишком, як і кохала. Напевно, була моя така доля: любити чужого чоловіка і не мати майбутнього. Але сьогодні вранці я вперше відчула, що стомилася від такого кохання. Воно мене виснажувало і забирало сили, але було розуміння того, що я не в змозі переписати долю, яка була мені написана там, десь нагорі.
Я зателефонувала і замовила каву без цукру. Коли кава була в номері, я засипала у чашку Максима цукрозамінник, розмішала і підійшла до ліжка. Максим так солодко спав, що було шкода його будити.
— Коханий, — сказала я, — час прокидатися!
Він відкрив очі, посміхнувся, притягнув мене до себе за руку, поцілував.
— Мій добрий Янголе, ти іноді буваєш жорстокою, — промовив він жартівливо.
— Чому?
— Хіба можна будити людину у таку рань?
— Можна і треба, — сказала я, подаючи каву.
— Що у нас сьогодні за планом?
Я знала план наступного дня ще звечора, тому перерахувала по пунктах, один із яких був «зателефонувати дружині».
— О, Господи! — зітхнув він після такого повідомлення. — Сьогодні я маю Демону придбати білет до Греції — вона їде на відпочинок.
— Якщо треба, то придбаємо, — сказала я.
— Мій добрий Янголе, — сказав він, подаючи мені порожню чашку. — Я хочу тобі зробити подарунок.
— Справді? — сказала я, видавлюючи таблетки із блістера.
— Так! Будь-який, який ти захочеш!
— Таки й будь-який, — посміхнулась я йому.
— Саме так! Що ти хочеш, мій добрий Янгол?
Я подала Максиму пігулки і склянку з водою. Дочекавшись поки він зробить останній ковток, я сміливо поглянула йому в очі і сказала:
— Любий, невже ти за десять років так і не зрозумів? Твій добрий Янгол хоче бути на місці Демона.
м. Сєвєродонецьк
Ганна ТкаченкоГрузинка і босяк
— Петре Никифоровичу! — кликала сусідка з вулиці писклявим голосом. — Грузинка померла, родичі листа прислали. Просили тобі повідомити.
— Не може бути?! — поспішав старий до хвіртки.
– І чого ти так налякався? — вдивлялася вона в ледь помітні дідові очі під кошлатими бровами. — Зізнайся хоч тепер: була все-таки любов між вами? — страх як хотіла випитати, бо про це кортіло дізнатися все життя.
— Може, що й було, то разом із водою спливло. А весен відтоді минуло — не перелічити! — блиснув очима старий Петро на небо і знову сховав їх у глибоких зморшках. — Йди додому, Маріє, раз померла, то вже не підніметься.
Сам ще довго стояв мовчки мов укопаний, поки не схопився за серце, неначе від нього відірвалася половина. Все тер у долоні золоту сережку з голубим камінчиком — талісман, який носив із собою в кишені з тих пір, як у рідному провулку зустрів свою Грузинку вдруге… Подався від хвіртки у двір, сів на лаву під хатою. Щось бурмотів, навіть замахав руками, аби подалі відігнати кадри своєї юності та голодного дитинства. Згодом затих і лише кліпав вицвілими очима, опинившись на дорозі, що вела до його простенької сільської хати під очеретом. Під ногами плакали весняні струмки, бо нікому було співати. Шарпався вітер пустими вулицями, свистів і завивав, мов саженний. Рипів хвіртками, заглядав у вікна, бряжчав шибками — будив люд уранці, потім опівдні, навіть увечері, адже багато вже поснуло та не прокинулося. Цього дня Петько ледь доплентався до свого провулку. Раніше тут зранку й до самісінької темноти такий галас стояв! Дітвора гуляла. Тепер було так тихо, мов на кладовищі — ні малого, ні старого не видно.
— Діду! — гукнув ще з вулиці. — Я вам хліба знову приніс, — крикнув, міцно тримаючи в кишені невеликого кусня, який дала молода вчителька, що організувала патронат при залізниці, аби
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння любові: жінки», після закриття браузера.