Читати книгу - "Вибрані твори"

У Кракові й Києві загинули всі архівні матеріали Теліг: листування, багата збірка фотографій, бібліотека. Майбутній редактор академічного видання творів О. Теліги може ще знайти щось, чого нам не вдалося, але хіба щось друковане.

Олена Теліга писала мало й в більшості відразу ж друкувала у «Вістнику». Д. Донцов наполягав на виданні збірки, але вона не хотіла збірки з друкованих творів, а недрукованих все «було мало». З вибухом війни, опинившись у вирі подій, писала ще менше поезій, вважаючи своїм обов’язком включитися в публіцистику, яку бачила безпосередньою зброєю, за класичною максимою: «Музи мовчать, коли говорить зброя».

Культурна Референтура Проводу Українських Націоналістів намагалась видати збірку поезій О. Теліги в часі війни. І тому вибір її поезій (32), що був при впорядникові цього збірника, помандрував на Волинь і був переданий проф. А. Бара-нівському, що мав його видати в партизанській друкарні. А. Баранівський загинув у бою з більшовицькою бандою 1942 p., але в тому менті не було при ньому шкіряної потертої течки з його паперами. Селяни її зберегли й передали Командувачеві УПА Т. Бульбі, який передав їх 1943 р. упорядникові збірника. Далі цей вибір перейшов крізь німецький концтабір і після упадку Німеччини став підставою для збірочки «Душа насторожі», що вийшла 1946 р. у в-ві «Культура» заходами О. Лащенка. У тодішні часи годі було знайти комплект «Вістника», щоб доповнити вибір.

До поодиноких поезій слід би ще сказати кілька слів.

«Пломінний день» (с. 23). — Це чи не перший друкований вірш О. Теліги, написаний, мабуть, 1932 р. Про його «публіцистичність» О. Теліга говорила завжди жартома, як про першу «патріотичну спробу». Де він був друкований вперше — не вдалося установити.

«Життя» (с. 37). — Василь Куриленко, вояк Української Армії, студент Академії в Подєбрадах, студентом якої був М. Теліга, а ректором якийсь час батько Олени, проф. Шовге-нів. Був він дуже близьким приятелем О. Теліги в студентські роки. Вірш написаний, коли вже Теліги були у Варшаві, а В. Куриленко дуже переживав смерть нареченої.

В. Куриленко, важко хворий на легені, приїхав з Чехії до Польщі напередодні війни. Побувши коротко у Варшаві, в хаті Теліг, під час війни отримав працю в одному з лісництв Люблінщини, де й помер 1942 р.

Цей же мотив тривкої приязні знаходимо в поезії «Сонячний спогад» (с. 53).

«Лист» (с. 38). — Леонід Мосендз, визначний письменник, мав великий вплив на формування О. Теліги взагалі, а зокрема на формування її національної свідомості, будучи її вчителем в часі підготови до матуральних іспитів, коли ще Олена була дівчинкою, що любила Київ, але й згадувала Петербург. Коли українство їй здавалося дуже кволим і вона шукала опори, яку справді знайшла щойно згодом, познайомившись з Михайлом Телігою.

Л. Мосендз залишився назавжди приятелем Олени, але чимдалі листування їхнє виказувало різницю світовідчування, що й вилилося у цій поезії, одній із найважливіших для охоплення духової сильветки Авторки.

«Без назви» (с. 43). — Вірш присвячений Д. Донцову, який відіграв величезну роль в рості духовості Олени Теліги. Йому ж (як казала Поетка) присвячена й поезія «Подорожній», хоч присвята ніколи не була позначена. Йому також присвячена поезія, одна з останніх, — «1933-1939» (ст. 65). Рік 1933 — це рік знайомства О. Теліги з Д. Донцовим.

«Чорна площа» (с. 56). — Поезія виняткова своєю епічністю та драматичністю. Вона описує драму розриву О. Теліги з дотогочасними друзями, що розійшлись з Д. Донцовим і українським націоналізмом. Це тоді постав журнал «Ми», в якому виявлялись кол. співробітники «Вістника» (ред. М. Кри-жанівський), між ними й близька приятелька Олени — Наталя Лівицька-Холодна. Це був перший для О. Теліги «поділ таборів», який вона переживала тим болючіше, що вперше побачила, як політичні розходження можуть впливати на відносини між людьми.

«Засудженим» (с. 66). — Поезія присвячена Біласові й Данилишинові, була друкована у «Вістнику» без присвяти з цензурних причин.

«Дорогий мій...» — Вірш віднайшла дослідниця життя і творчості Олени Теліги Катерина Криворучко у фонді Дмитра Донцова в Національній бібліотеці у Варшаві.

В канцелярії, де була зайнята Ніна, з самого ранку був надзвичайний рух. Працівники бігали безнастанно по посвідки, бо завтра видавалися пайки й мануфактура.

Сонячний ранок, відлига, атому на чоботях цілі фунти болота, що розкидалося мальовничими плямами по підлозі.

Біля самого входу, на лавці, сиділо декілька хлопців. Приїхали з села, щоб зробитися студентами, а сюди прийшли розпитати, як це перевести в життя. Кліпали очима, розглядалися довкола, а час від часу флеґматично лущили зернята. Урядовці, минаючи їх, декілька разів кидали:

— Товариші, це вам не село. Або: — Товариші, це ж канцелярія.

Та на хлопців це не робило найменшого враження. Ніби не до них і зверталися.

З самого ранку Ніна була в русі. Вона була на посаді звичайного посильного, що розносить оповістки у всі кінці міста. Крім того, і оголошення виписувала, а поміж всіма роботами у канцелярії, позичали її до бібліотеки і до деканатів політехніки,