Читати книгу - "Людолови Том 1"

— А тепер вип'ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою.

— І щоб жили ви з Настею, як голуб'ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, — засякалася стара в край хустки, витираючи сльози.

— Та не плачте ж, мамуню, — кинулася до неї Настя. — Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі.

— Е, доню. Що мені від цієї Горпини… Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятим халамидником.

— Коли треба було; кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало — знов до нас прийшли, — обурено пояснив Повчанський. — Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: «Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти».

Сагайдачний здивовано підвів очі.

— Он як… А я гадав, що вони ваші родичі.

— Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла.

— А Корж звідки взявся?

— Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимуся з ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену.

— Тихше, ось і вони, — урвала стара і звернулась до Горпини. — Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка?

— Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів… Самий степ. та небо.

Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці.

— Ну, я піду, — схопився раптом старий. — Подивлюся, що там ця сволота робить.

І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати.

Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича [64]. Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей.

Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.

Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких вій колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? І на татарському улусі були вони голотою, — пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертих смушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини.

Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі.

— Це тобі не наша голота, — казав він старій. — Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його залишиться. Працює він, а в голові — одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають.

— Авжеж, — позіхала стара і хрестила собі рот.

— Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна — молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина подивиться на такі пики?!

Але чи то Явдошка та Софійка, ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці — і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою.

Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м'яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила.

— Невже він надумав піти та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке… — не міг він підшукати досить міцного слова. — Треба, хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти…

Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього:

— Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман… Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, та ти вже той…

І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі.

Юзик розквітнув. Він так боявся, що і його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю.

— Все буде зроблено якнайкраще, — чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви. — Все буде як у найвельможніших панів, — авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги.

Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владекa в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння