Читати книгу - "Гостi на мітлi"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— З хлібом снідатимеш чи так? — запитав Степан, бігаючи від плити до столу.
— І хліб давай, — великодушно кивнув Аристарх.
— Тільки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — І лапи теж. Нічого з такими лапами сідати за стіл.
— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — І чого ти до мене з ними пристав?
В одну мить він справився з сніданком, задоволене муркнув і калачем згорнувся на стільці.
— Не життя, а казка, — зробив він висновок. — Е-е, а навіщо ж мити тарілки? Дай-но я їх краще вилизькаю!
— Ще чого захотів, — мимоволі посміхнувся Степан з такої котячої зажерливості. — Тарілки заведено мити, а не вилизькувати.
— Дивні якісь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тільки подумати — стільки добра пропадає даремно…
Степан нарешті впорався з посудом і підсів до Аристарха.
— Я хочу тебе про щось запитати, — почав він. — Тобі нічого не відомо про домовиків?
— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навіщо тобі ця бородата комашня?
— Мені здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?
Аристарх поворушив вусами.
— Як би тобі сказати… Думаю, що його, мабуть, вже немає.
Степанові перехопило подих.
— Як це — немає?
— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що він порушив основну заповідь домовиків: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою… А поза своїм обійстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю… Нічого втішного сказати не можу.
Вражений цією новиною, Степан не відводив погляду від помітно зніченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, підхопився, прожогом кинувся до своєї кімнати і сховав обличчя в подушку.
Отже, Шурхотуна немає. Він загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана…
Аристарх нечутно прослизнув до кімнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.
— Що з тобою? — запитав він.
— Нічого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.
— Тобі його дуже шкода, так?
Степан не відповів.
— Ех, ти, — важко зітхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетіли, так? Ні, в нас є завдання. І, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!
— То чому ж тоді ти тут сидиш? — глухим голосом відгукнувся Степан. — Біжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотілося?
— Так-таки і хапай, — невесело посміхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?
— Як — вперше? Ти ж казав…
— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще ніколи цим не займалися. Вона виконувала іншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотілося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тоді все було б простіше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стільки гарних слів. І ми вже не змогли вчинити так, як від нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися ні з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дізналися про зрадництво Шурхотуна…
— Він не зрадник, — заперечив Степан.
— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такі речі дивляться інакше. Тож ми й домовилися, що на відьомській нараді говоритимемо, ніби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун… Замість нього пошлемо іншого.
— Не треба, — сказав Степан. — Не треба мені іншого.
В кімнаті запала мовчанка.
— А яке вам буде покарання? — нарешті запитав Степан.
Аристарх стенув плечима.
— Важко сказати, — задумливо мовив він. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрібна стара, немічна бабуся, над котрою, до речі, люди збиткувалися ще тоді, коли вона була молодою і майже здоровою? Кому потрібен худий, лишаїстий кіт? Де він прихилить голову, хто його годуватиме, га?
— Дурниці ти верзеш! — вигукнув Степан і підвівся з ліжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинкові тобі не знайдеться місця?
— Як знати, як знати, — задумливо відказав Аристарх. — В це мені важко повірити. Та й не про мене, врешті, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подітися?
— Ну… — нерішуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.
— От-от, саме «щось», — пирхнув кіт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, які на нас чекають. Про більш тяжкі я навіть думати боюся. От і порадь, як нам бути…
— Не знаю, — розгублено визнав Степан.
— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — І без того на серці… — він лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось інше.
Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втішити?
— Ще молока не хочеш? — нарешті здогадався він.
— Ет! — відгукнувся засмучений Аристарх. — Після таких веселих розмов навіть молоко в горлянку не полізе. Втім… неси-но його сюди. І все інше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потім згадати.
Після другого сніданку Аристарх, здається, трішечки повеселішав. Але не зовсім.
— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив він, повертаючи миску Степанові. — От лише мені в цьому житті не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собі пухнастим і грайливим кошенятком, котрого всі пестили б, який ночами спокійнісінько гасав би по дахах і виспівував всілякі «до-ре-мі-фа-мняву…»? Так ні, дала мені доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надірвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?
Степан знічено промовчав. В голову не приходило нічого такого, що могло б хоч трішки втішити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один сніданок?
ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ
Коли невтішний, хоча й ситий Аристарх подався до самітного будинку, Степан всівся на ганкові і замислився.
Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва — чаклуни. А насправді — ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.
І закони в них якісь не такі, як в людей. Жорстокі, несправедливі. Він, Степан, ні за що не згодився б миритися з такими законами.
Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, і вдасться щось та придумати…
Найближчою була хата баби Марії. Тому Степан і подався до неї. Але ще з вулиці побачив, що там щось трапилося. В сажі пронизливо верещав голодний кабанчик. Біля порога походжали смутні кури. Вони все ще сподівалися, що хтось кине їм жменю зерна.
Проте ніхто з хати не виходив. Більше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гостi на мітлi», після закриття браузера.