Читати книгу - "Гостi на мітлi"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У Мушкетона Васильовича були рідкі, стерті вже зуби, лисина на голові і натхненний вираз на пиці. Він безнастанно відкашлювався, заспокійливо проводив по горлянці лапою і наспівував про себе: «Ля-ля… кг-мм… до-ре-мі, ля-а!»
— Скільки можна чекати? — розмахуючи диригентською паличкою, мов простим ціпком, запитав він.
— Ах, Мушкетоне Васильовичу, — одізвалася на те Мурка і-закотила очі під лоба. — Вам би все дорікати. А те вам байдуже, що мене сьогодні ледь-ледь не впіймали оті розбишаки на чолі з Буяном!
Мушкетон Васильович жахнувся.
— Що ви кажете! — вигукнув він. — Ото була б втрата! Для всіх нас. Ет, немає на них ніякогісінької управи, ось що я вам змушений сказати. Ніякогісінької. І куди тільки ті люди дивляться?
— Помиляєтеся, — заперечила Мурка і показала на Аристарха. — Є тепер на них управа! Мій новий друг тільки-но в жорстокому бою переміг одразу всіх собак! Він взяв з них слово честі, що вони більше не чіпатимуть нас!
Від такої новини Мушкетон на мить сторопів.
— Нечувано! — нарешті заволав він. — Кіт розправився з собаками? Ні, цього не може бути!
— І все ж це чистісінька правда, — сказала Мурка. — Слово честі, правда!
— Неймовірно… Яку ж для цього потрібно мати силу, мужність і відвагу! Я переконаний, мій юний друже, що і голос ваш повинен відповідати цим героїчним якостям. Так-так, повинен!
— Правду кажучи… — невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки і замовк.
— В нього виняткові голосові дані, — докінчила Мурка за свого нового приятеля. — Виразні, гучні. Повірите, навіть мурашки по спині біжать…
— О! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Саме цього нам ще і не вистачало! Юний мій друже, заспівайте щось для початку. Хотілося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як — зможете?
— А чого ж, — згодився Аристарх.
— От і чудово! Увага! — вигукнув Мушкетон Васильович і диригентською паличкою постукав по голові найближчого кошеняти. — Прошу уваги. І-і, раз!
Потішений Аристарх гарикнув точнісінько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслідок виявився таким же. Навіть більше — внизу, на стайні, стривожено захропли і забили копитами коні.
Неабияк перепуджені учасники горобцівського хору видряпувалися на дах поодинці. Не було лише головного диригента. Після тривалих пошуків його знайшли під стіною стайні, де він лежав без свідомості. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвів стривожених учасників хору каламутним поглядом і раптом кинувся Аристархові на шию.
— Нечувано! — пронизливо заверещав головний диригент. — Неймовірно! Шановний юначе, якщо мені доведеться колись передати свою диригентську паличку — вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рідна, якої глибини і виразності бас! Ходімо, друже мій. На нас чекають славні діла!
І, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах.
Потому почалася репетиція.
Врочистим і поважним голосом, ніби вони знаходилися у великій залі, Мушкетон Васильович оголосив:
— Жанрова замальовка.
Затим підняв диригентську паличку, і в ту ж мить дзвінкі котячі голоси дружно злетіли до зоряного неба:
До-ре-мі-фа-мняу-сі…
— Стійте! — вигукнув Мушкетон Васильович. — Це ми вже проходили. А от вам, любий мій юначе, зараз належить виконати найвідповідальнішу партію. Уявіть-но собі господаря, в котрого щоночі щось щезає з комірчини. Той господар має неабияку витримку, але, врешті-решт, і в нього пропадає терпіння. Тож він глибоким і сповненим трагізму голосом, запитуй…
Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, і знову змахнув паличкою.
До-ре-мі-фа-мняу-сі… —
відгукнувся хор.
Що накрали, принесіть… —
трагічним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспівала:
Я украла ковбасу…
А котячий хор злагоджено поклявся:
Що лишилось, принесу…
— Неймовірно! — в захваті нявкав Мушкетон Васильович. — Який голос! Мрія, а не голос!
О, що це була за ніч! Найкраща в Аристарховому житті.
НЕЛЕГКА РОЗМОВА
Ще спросоння Степан відчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, ніби в хаті щось пропало. Чи хтось. Але хто саме?
Він прокинувся і почав прислухатися. Он у дворі загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нічого не трапилося.
Он задзвеніла відром мама. Значить, і з мамою все гаразд.
Сам він лежить ось тутечки, в ліжку… Тож кого ще не вистачає?
І тут він згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, — та так ні до чого й не докликався.
Він звівся на ліжку і півголосом запитав.
— Гей, Шурхотуне, де ти?
Проте відповіді, як і вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це міг подітися домовик, Степан вийшов з хати на ганок.
— Доброго ранку! — почулося зненацька.
Під розлогим кущем бузку сидів Аристарх і старанно вмивався. Він скосив очі на Степана і поцікавився:
— У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрічки для бантика?
— Бантика? — перепитав Степан. — Якого бантика?
— Ось такого, — відказав Аристарх і вдав, ніби зав'язує навколо своєї шиї краватку.
— Пошукай, будь ласка, — додав кіт. — Той бантик мені дуже потрібен.
— Зараз подивлюся, — відказав Степан.
В комірчині він розшукав стару наволочку, куди мама складала всілякі непотрібні вже пояски, клаптики матерії, стрічки.
— Вибирай сам, — запропонував він Аристархові, виносячи все це на ганок. — Може, й сподобається щось.
Аристарх довго рився в наволочці.
— Здається, те, що треба, — нарешті вирішив він і витягнув з наволочки білий, в синіх шахових клітинках, пасок. Затим вив'язав його на шиї і запитав у Степана: — Ну як — личить чи так собі?
Степан лише знизав плечима.
— Я в цьому мало що тямлю, — визнав він. — А для чого цей бантик тобі потрібен?
— Для однієї справи, — ухильно відказав Аристарх. — Як тобі здається, чи не пора взяти наді мною шефство? Неси-но сюди молоко і все інше.
— Для чого його виносити? Пішли-но краще до хати.
Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увійшов до сіней. На кухні він скромно присів біля порога, озирнувся, втягнув носом повітря і ковтнув слину.
— Смакота яка! — захоплено прошепотів він. — Ет, живуть же люди! А це у вас що? — продовжував кіт і раптом вшнипив носа до помийного відра. Степан і слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звідтіля кілька курячих кісточок.
— Ну, знаєш! — обурився Степан. — Я тобі хотів приготувати нормальний людський сніданок, а ти…
— А я й з ним впораюся, — заспокоїв його Аристарх і знову зазирнув до відра. — Не сумнівайся,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гостi на мітлi», після закриття браузера.
