Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

Я люблю Ізраїль! Я готовий вмерти за Ізраїль! І буду боронити його волю та славу до останньої краплі крові!». І ніхто в світі не закидає йому, що він (вона) завзяті націоналюги, фашисти чи то пак сіоністські недобитки. Нація бореться за своє виживання, як боролася тисячоліттями, у різний спосіб і на різний манір. І я славлю усіх тих, хто поліг і вмер за ідею Вільного, Незалежного (так і хотілося сказати «Соборного») Ізраїля. Слава тим, хто продовжує цю гідну справу!

Але тут у мене виникає питання до шановних представників «Всесвітнього єврейського конгресу», які нещодавно на весь світ заявили, що в Україні знову піднімає голову «український націоналізм», неонацизм, неофашизм і т. д. Мені ну ду-у-уже «сподобалося», що «український націоналізм» прирівняний єврейськими націоналістами до понять «неофашизм» і «неонацизм». Ну, я розумію, що були в нашій історії геть неприємні моменти, коли окремі несвідомі елементи українського походження співпрацювали з гітлерівськими недобитками, але, вибачайте, і євреї теж прекрасно співпрацювали з ними ж, даючи гроші на армію, будівництво доріг, розвиток економіки тощо. Ба навіть більше — років двадцять тому один єврей французького походження пан Ромпель видав книжечку під назвою «Гітлер — засновник держави Ізраїль», де на основі архівних документів беззаперечно довів та підтвердив змову Гітлера з представниками великого єврейсько-американського капіталу, щодо фінансування його кампанії проти Англії, а в разі перемоги вони отримають Палестину, де створять Вільний Незалежний Ізраїль, куди переселять увесь єврейський народ своїм коштом.

Так що, друзі мої, давайте відділяти мух від котлет, бо всі факти містечкової колаборації українців з німцями просто меркнуть перед фактами тотальної всеохопної співпраці самих же ж євреїв з Гітлером. Злочинність фашизму визнано! Голокост євреїв визнано! І з цим погодився увесь світ! Але чому, чому, брати мої, євреї, ви не хочете визнавати український Голодомор таким самим геноцидом мого народу, у якого зламали карк, віднявши у нього 7 мільйонів життів? Чому ви, брати мої, євреї, не хочете так само визнати злочинність комуністичного режиму, який за статистикою забрав людських життів рази в три більше, ніж фашизм? Бо серед тих, хто створив злочинний СРСР, хто чинив насилля в Україні, хто влаштував Голодомор і масові розстріли, переважну більшість складали євреї (за статистикою до 80 % керівного складу)? Бо той, хто придушував українську незалежність у 1918–1921 роках, був Лейба Бронштейн, а операцією «Вісла» керував Лазар Каганович? Чому ви, брати мої, євреї, коли я, так само, як і ваша молодь, вигукую: «За Вільну, Незалежну, Соборну Україну!» — тикаєте у мене пальцем і кричите: «Обережно, фашистська зараза!»? Давайте не будемо пересмикувати!!! Якщо тягнути всі ті старі хвости в наше життя, добра не вийде! Хто старе пом'яне — тому око геть! Нам із вами жити в цьому світі, і я хочу, щоб це життя було добрим і щасливим, щоб різна обрізана й необрізана наволоч замість заплутати й зіштовхнути нас лобами сама захлинулася у своїй злобі й впала в ту могилу, яку для нас із вами риє.

«Тому давайте, — як каже краща подруга моєї мами пані Іда Анатоліївна, наслідуючи вислів Горбачова, — розберемося і з'ясуємо питання «ху із ху?»

— Ти розумієш, Оресте, — каже вона мені, коли ми трошки вип'ємо й ведемо теревені на різні теми, — є жиди, а є євреї! Так само є хохли й малороси, а є українці. Є москалі та кацапи, ой, звиняй, — росіяни. Єврей, українець, росіянин — усе це характеристики людей, що чітко стоять на певних націоналістичних засадах, твердо й свідомо ідентифікуючи себе як представників певної етнічної належності, що ставляться одне до одного з врівноваженою повагою та усіляко демонструють готовність до позитивного діалогу, конструктивного підходу щодо вирішення виникаючих проблем та абсолютно виключають зі своїх відносин можливість обопільних звинувачень у історичній, ментальній, духовній чи культурній неповноцінності, бо ті звинувачення ні до чого доброго не призводять. У той час, як «жиди», «хохли», «москалі» та «кацапи» — це певні виродки з-поміж чистих та щирих націоналістичних душ, що весь час перебувають у стані латентної агресії одне до одного, продукуючи постійний негатив, множачи чвари, непорозуміння, сіючи розбрат, плітки, недовіру між собою, що й виливається у конфлікти, перманентні бійки, взаємні претензії, звинувачення та образи щодо розумової, культурної чи ментальної недорозвиненості представників вищеназваних етносів. Тут треба зазначити, що всі вищенаведені категорії можуть за певних умов створювати часом дуже цікаві комбінації, наприклад, укро-жидо-кацап чи просто хохло-жид, чи жидо-росіянин, з понад усіх можливих варіантів мені навіть довелося бачити жидо-кацапо-єврейського хохла з ментальними ознаками укро-росіянина, що за певних умов виглядав абсолютним москалем. Здогадайся, хто це? Ну, звичайно, наш нинішній прем'єр-міністр чи то пак міністр економіки (я погано на цьому розуміюся), який будучи абсолютним євреєм, просив у Москві знижку для України на нафту.

Отак приблизно каже мені найкраща подруга моєї мами Іда Анатоліївна — чистокровна єврейка та корінна киянка в усіх поколіннях.

— А хто ж тоді, на вашу думку, Зарізович? — питаю я про художнього керівника, головного режисера Великого Державного Театру, в якому працюю.

— Жидяра! Конкретний, пархатий жидяра! — каже Іда Анатоліївна, і це мене обурює, бо я не хочу працювати під орудою «конкретного пархатого жидяри», а волію бачити в Ігорі Юрійовичу натуру благородну, високу й натхненну.

— Та який він Ігор Юрійович? — обурюється Іда Анатоліївна. — Він завжди для мене був і залишиться Іцхаком Ієрухімовичем! Іцхаком — все життя звала його мама. Іциком — звали ми його у школі… Але ти ж сам розумієш: куди за радянських часів можна було сунутися з ім'ям Іцхак Ієрухімович? От і став наш Іцик, коли отримав паспорт, Ігорем Юрійовичем. Добре, що хоч прізвище залишив…

Тьотя Іда (як я її називаю) взагалі багато цікавого розповідала мені про мого керівника, бо мала на це право, знаючи його ще з тих часів, коли вони разом ходили в дитсадочок на Подолі.

— Він завжди був собі на умі, що для єврейських дітей цілком природно. Багато читав і завжди хотів бути знаменитим. От тільки не міг визначитися, ким саме: письменником, юристом чи лікарем? Але так трапилося, що його років з п'ятнадцяти цілком захопив театр і не будь-який, а наш Великий Державний. Він просто зникав там з головою. Знав усіх артистів, усі вистави цитував по пам'яті, хотів йти у театральний, але Ієрухим Мойшевич, його батько, примусив закінчити юридичний, а коли він уже кілька років пропрацював, то кинув усе і втік до Ленінграда, де поступив у ЛДІТМІК до Товстоногова. А на ті часи в Товстоногова працювали хто? — починає загинати