Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

можна гармонізувати цю царину людських стосунків. А якщо вони самі нещасні, самі ненавчені, то чому вони навчать своїх дітей? Тому і втікають наші жінки куди подалі в Італію, Португалію, Грецію — подалі від своїх нудних, закомплексованих чоловіків. Стають повіями, домогосподарками, сиділками при хворих людях, піднімають малих дітей. А чоловіки тим часом бухають, дивляться футбол та мріють про легке багатство. Словом, проблема на проблемі з цією нещасною, потоптаною, триста разів розіп'ятою Україною!

От вони, пливуть, наші українські чоловіки… — полковники, інженери, слюсарі, рибалки. їдуть довгим ескалатором метро «Арсенальна» волосаті груди, лисі голови, ідуть кузьки у носах, сірка у вухах, волохаті брови, міцні біцепси, невипрані труси, могутні члени, сталеві яйця, кострубаті пальці на ногах, голені підборіддя, документи у портфелях, важкі думки в головах і проблеми, проблеми, проблеми… Ціла купа одвічних проблем, головна з яких: як же ж воно відповідати тому гордому званню «чоловік», щоб, не дай Бог, ніхто не насміявся, ніхто не образив, ніхто не зачепив! Ідуть геологи та радіомеханіки, господарі, здобутчики, мисливці та автолюбителі, хами, алкоголіки, завзяті шанувальники лазень і міні-спідниць, ліберали, демократи та радикальні націоналісти. І всі такі серйозні, пихаті, горді, а насправді хирляві, закомплексовані, ущербні… Та скиньте, хлопці, ту серйозність! На який ляд вона вам потрібна? Кому потрібні ваші смердючі шкарпетки, оргазмічні спазми, проноси, відрижки, хворі шлунки, фрікції та фракції, простатити та геморої… Танцюйте та бийте у бубни, пийте легке вино, а не горілку, веселіться, а не надривно гуляйте, кохайте, а не злягайтеся, смійтеся, а не зубоскальте, бо не знаю я нічого кращого в чоловікові, як вміння посміятися не тільки над іншими, а й над собою, бо веселі, розумні, трохи іронічні очі в чоловіка — то його найкраща зброя й ознака вищої якості, повноцінності та свободи. Але як мало я бачу навколо себе таких очей. О! А от вже й ескалатор закінчується.

Я ступаю два кроки уперед, щоб підтримати під лікоть стару селянку з двома кошиками через плече, аби вона, не дай Бог, не впала: «Дякую тобі, синочку! Дай Боже здоров'я!» — каже вона, опиняючись на твердій поверхні гранітної підлоги. Я дивлюся вже зовсім зблизька в її чисті волошкові очі, на її хустку, зморшкувате обличчя, на її кошики й мені хочеться поцілувати її руку і сказати: «Живіть тисячу років!», а ще міцно обійняти і особисто посадити у вагон, але замість того я проказую нейтральне: «Та нема за що», і ми розчиняємося у натовпі, розбрідаючись по різних гілках. У руках я все ще тримаю перше число часопису «Четвер», зібравшись читати в метро.

У чеканні на потяг, я займаю зручну позицію під ліхтарем і, спершись плечем на стіну, викладену дорогезним червоним мармуром, шукаю в журналі оповідання Винничука «Ги-ги-и», яке ще із учорашнього вечора заінтригувало мене своїми дебільнуватими ілюстраціями.

Саме цю мить я і понині вважаю однією з найцінніших у своєму житті, бо саме тоді вперше я познайомився і відкрив для себе Великого й Неперевершеного Винничука, чия проза й чий стиль настільки відповідав моєму розумінню прекрасного у літературі, що Й досі вважаю його Великим і Неперевершеним. Хто ще незнайомий з романами і оповіданнями цього майстра чорного гумору, неповторної іронії, лінгвістичних витинанок, галицького дискурсу, сюжетних колізій та словесних екзерсисів — мерщій до книгарень, бібліотек, приватних збірок — і читати, читати, читати! Бо в іншому випадку, якщо ви не читали Винничука, то далі мені з вами розмовляти нема про що. (З вас могорич за рекламу, пане Винничук).

Результатом мого першого знайомства з Винничуковим «Ги-ги-и» стало те, що я вперше у житті проїхав свою зупинку «Театральна» і оговтався лише на «Університеті», та й то, коли інфернальний голос диктора оголосив: «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція «Вокзальна».

Часопис «Четвер» було відкрито на тому місті, де головний герой якраз шарпає за перуку, що висить на причинному місті у його нареченої, і замість густої куделі бачить на лобку рідку хошимінівську борідку. Вже заднім числом хочу просити вибачення перед усіма тими випадковими пасажирами, які гнівно зиркали на молодого чоловіка у чорному береті та військовій куртці, що тулився до дверей з надписом «Не притулятися», сповзаючи по них від сміху й тримаючи в руках якийсь небезпечний, либонь самвидавський журнал.

Тоді в метро я отримав культурологічний шок. Чесно вам признаюся, що так щиро і довго я давно не сміявся. Дорогою до театру мені спало на думку, що тема «жлобства» і його мистецького дослідження близька не мені одному, а тому в голові моїй народився задум зробити з цього оповідання інсценівку й поставити її у театрі. За мотивами інсценівки можна було б написати кіносценарій і зняти фільм. Отже, одне єдине оповідання українського автора викликало в мене стільки думок і почуттів, які не викликали всі романи Юрія Збанацького разом узяті. «Все, — чітко визначився я з пріоритетним напрямком моєї діяльності на найближчий час, — пишу інсценівку за мотивами «Ги-ги-и», ставлю її у театрі, а далі беруся за кіносценарій!».

На душі було легко й весело. Я вийшов з метро й попереду вже виднівся службовий вхід до театру і перспектива гідного, натхненного й творчого життя на благо українського мистецтва. Проте доля готувала мені цього дня безліч сюрпризів, про які йтиметеся далі. П'ятниця, тринадцяте триває… Вперед, читачу!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ДЕНЬ

Глава перша

ПРО ЄВРЕЇВ

Я вже не знаю, чому так склалося, але більшість режисерів, помічників режисерів, адміністраторів, людей, які мають справу з організацією та управлінням театральним процесом, одним словом, переважна більшість адміністративно-керівного апарату театру, в якому я працював, були людьми єврейської національності.

О! Я абсолютно певен, що в цьому місці моєї оповіді читач, який розуміється на усій неоднозначності «єврейського питання» в контексті «українського питання», цокне язиком і скаже: «Нарешті! Нарешті цей націоналюга та бандерівський недобиток видав свою справжню сутність і зараз проявить усі свої антисемітські нахили». Не дочекаєтесь! Усіма силами я буду приборкувати й стримувати в собі бажання вигукнути на повний голос: «В усьому винні євреї!», а натомість спробую поставити низку питань, тому що мушу це зробити, бо вони мене турбують.

По-перше, мушу зробити страшний комплімент євреям усіх часів і народів за їхній відвертий, інколи нахабний, інколи геть агресивний та непримиренний націоналізм. Мені подобається! Мені страшенно подобається образ молодої ізраїльської дівчини чи юнака в камуфляжі, який зі зброєю в руках, сидячи на танку, щиро каже на камеру щось подібне: «Я вірю в Ізраїль!