Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

двері: “Тільки дивіться, щоб дитина без ганджу. І нікому ані слова. Це в ваших інтересах”. А я сиджу ні жива ні мертва, бо чути про все це, звичайно, чула, а самій не доводилося - у нашому районі якраз усі начальниці на аборти бігали, навпаки. То вже коли він двері причинив, я зрозуміла, на що погодилась. Але куди діватись? Все одно краще, як в тюрму сідати. Напилася, звичайно, всяких таблєток, щоб заспокоїтись, та додому, а вдома уже давай плакати, всю ніч ревла, подушку два рази міняла - як мокра, перевертаю на другий бік, а як той мокрий - беру нову. І головне - нема з ким порадитися. Чоловіка у мене не було, батьки в селі, а подругам хіба про це скажеш? Врешті-решт надумала. Думаю, якщо фотоапарат є та ще й такий хитрий, що з кишені знімає, значить, і сім’я заможна, брехали, що зарплатні не вистачає. А як заможна, то, певно, й дитині буде краще, чим у матері. Якщо якась студентка родить, то що ж вона дитині дасть на свою стипендію, а цей чоловік такий шахрай… тобто такий меткий, що й дитину якось забезпечить. От яка я була дурна тоді. А все від того, що не мала з ким порадитись. Три тижні після того ходила сама не своя - все на породіль задивлялася. Ні, думаю, цю жалко, і та наче дівка хороша, як у неї забрать? І всі дітки здаються такими жалібними, як зайду до них, потім годину реву. Дівчата вже до мене - що таке, ви не вагітні? Та якби то! Мовчу, навіть натякнути нікому не можу. Я тоді й не зметикувала, що погодилась на такий кримінал, порівняно з яким ліві аборти - просто дитячий садок, і якщо вже на такому прихоплять, то й розстріляють к чорту. Дурна баба, і все. Ти, може, спитаєш, чому я тобі про все це розповідаю, коли такий кримінал. Дуже просто - давно це було, говори не говори, а всі строки минули, а за те, що зробила, я вже заплатила на повну котушку. І потім обличчя у тебе хороше, рідне якесь, ти повинен зрозуміти. Та слухай далі. Цей, у капелюсі, щоби я не втекла і не забулася за нашу домовленість, вигадав щодня мені телефонувати і нагадувать. Цікавиться - не придивилися ще? А я як подумаю, аж серце заходиться, як трубку телефонну візьму - годину потім з крісла підвестися не можу. Але за три тижні зрозуміла, що час минає і як вирішила щось робити, треба робити, а то ще гірше буде. Аж тут, як на гріх, поступає до нас із села гарна така дівка, важка дуже. Я її подивилася, а в неї двоє. Читаю історію - ніхто не помітив, ну, в селі, там, зрозуміло, фельдшер. І мене наче блискавкою вдарило, думаю, оце мій шанс. Я тихенько її кладу до себе в палату і пишу запис в історію, звичайний, слово в слово як той фельдшер написав. “Хлопчика, - питаю, - хочете чи дівчинку?” - “Хлопчика”, - посміхається. Як зараз переді мною стоїть. А ввечері він дзвонить. “Ну як?” Кажу: “Сьогодні-завтра”. Він: “Чудово. Якраз днями і дружині родити”. Звідки знає? Я його дружину і не дивилася жодного разу. Хіба сам гінеколог-аматор. Ну і заступила я на чергування, щоб, значить, цю, з близнюками, не пропустити, все ходжу коло неї, як кіт коло сметани. Попутав мене нечистий, не інакше. Коли на другий вечір в неї починається. Тільки почалось, я дівчат відпустила. Кажу: “Поспіть. Вона тут поки одна, я справлюся”. Дівчата й раді. А у мене руки трусяться. Та лежить: “Доктор, ви такі добрі до мене, чого це?” Я її за ці слова задавити ладна, у мене серце кров’ю обливається. Ну і щоб не базікала, снодійного їй. А потім, як пішов перший, я все забула. Слава Богу, легко пішов, я їй показала, а вона посміхнулася: “Хло-опчик”, та й знову спать. А другий десь за пів-години. Як я його витягла, не знаю, бо мати почала прокидатись, я їй знову снодійного, а родова діяльність - слава Богу, тоді жінки були здорові, не те що нинішні. Єдине, що оце під уколами вона зовсім очманіла і геть переплутала - що було насправді, а що наснилося. Я дитинку сповила і до себе в кабінет, у мене там ззаду кімнатка є. Думаю, як добре все вийшло, і мати отримала що хотіла, і мені ще лишилося, аби тільки ніхто не помітив. Ніхто й не помітив, бо наступна породілля з’явилася тільки перед ранком. А ця ще потім раз прокинулася, мене за руку взяла: “Дякую вам, доктор”, - і посміхається щаслива. Мені аж млосно стало. Тут дзвоник. Той, у капелюсі, наче відчув щось. “Ну як?” - питає. “Все гаразд”, - шепочу в трубку. “Чудово. Я за вами зараз приїду, бо в моєї дружини якраз починається. Тільки інструменти захопіть”. Ну я вже від радощів, що все так обійшлося, просто себе не тямлю, дитині соску дала, зібрала все що треба, приготувала сумку велику і чекаю. Стук-стук - заходе. Я навіть посміхнулася йому назустріч, так перехвилювалась. Дитину в сумку та й пішли собі. Дівчатам сказала, що за годину повернуся. Сіли в машину, чорну “Волгу”. Ну, думаю, пощастило хлопчикові, так би в колгоспі за свиньми ходив, а тут новий батько, з машиною. От як добре все влаштовується. Якось і забулася про ту фразу “те що народиться”, а даремно. Їхали довго, та нарешті приїхали. “Волга” у дворі зупинилася. Своя хата. Величенька. У кімнаті лежить породілля, явно вже скоро почне. Ну, мене не треба вчити що робить. Кажу, воду грійте, розклала інструменти, спирту дістала. Цей, у капелюсі, поруч крутиться. Я йому: “Ідіть звідси, це не чоловіча справа”. А він у відповідь так подивився, що я тут-таки язика і проковтнула. Ну, думаю, як хочеш. Відкидаю я ковдру з його жінки, нахиляюся і тут помічаю, що ноги в неї геть волохаті, наче у ведмедя. Ти собі навіть не уявляєш. Так усе тіло нічого, а на ноги просто страшно дивитися. Я за свою практику багато чого зустрічала, але такого навіть уві сні не бачила. Думаю, голити треба, хоч трохи, а потім якось так всередині плюнула - обійдеться циганське весілля без марципанів. Аби люди хоч були приємні, а так - ведмеді оно родять неголені, і нічого. Коли згодом придивилася ще уважніше,