Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

А з іншого боку, не комуністи ж Шевченка вигадали! Не могли кілька поколінь цілком освічених українців клеїти дурня, поставивши на постамент подібну поезію. І це означає, що ми, саме ми, чогось не зрозуміли, попри те, що вивчили напам’ять майже половину книжки.

Ну, нехай ми дійсно не розуміємо, - сказали врешті собі, - але генії так не пишуть. Та й не генії теж. Так взагалі не пишуть, а хіба розмовляють по селах старі люди, згадуючи почуті десь вірші, - перебріхують їх, доскладаючи на ходу. І в часи Шевченка теж так не писали - відкрийте будь-який підручник з літератури. Не писали, проте говорили - старі люди по селах тоді розмовляли так само, як і зараз.

Чим тодішні старі люди відрізнялися від сучасних? - спитали ми себе. І самі ж собі відповіли: а тим, що вони називалися кобзарями і являли собою єдину форму існування української літератури.

Таким чином ми зробили маленьке персональне відкриття. Ой, і хитрий же був цей Тарас Григорович Шевченко!

Усім відомо, що повсякденне культурне життя тогочасних українців було міцно прив’язане до візитів кобзарів. Все, що відбувалося між цими візитами, мало характер локальний - що там може відбуватися в селі? - співи, танці, місцеві побрехеньки. Тим часом кобзарський репертуар забезпечував долучення кожного хутора до спільного культурного процесу в Україні, створював загальнонаціональний пантеон текстів. Саме завдяки йому українці з різних куточків наших земель могли відчути себе єдиною нацією.

А з легкої руки Тараса Григоровича цю роботу взяла на себе книжка. Відтоді українцям не треба було чекати, поки до села завітає якийсь там Перебендя. Тепер кобзар постійно жив у скрині та співав за першою вимогою хазяїв. Співав, розповідав так, як і живі його колеги, тією ж мовою, ті самі історії. І сльози так само текли щоками у жінок, а чоловічі руки так само стискалися в кулаки.

Шевченко зробив справжнє диво - поселивши велику українську літературу в кожній хаті, перетворив її на продукт щоденного культурного раціону. Це схоже на чарівний подарунок, той, що його колись приніс до людських осель Прометей. Велика національна культура спустилася до кожної людини, зігріла її та залишилася поруч, не тільки не заперечуючи місцевих сільських співів-танців, але й доповнюючи їх.

“Будь-яке відкриття має бути застосованим з користю”, - вирішили ми і взялися за Шевченка знову. Треба сказати, що відтоді він виглядав для нас зовсім іншим. Коли поетична форма припинила дратувати, зі сторінок проступила справжня література. Тепер ми зрозуміли, чому цього малоросійського вискочку раптом прийняли за свого провідні митці тогодення. Перед нашими здивованими очима зримо вималювався літературний канон. Саме так. Це не був лубок, склепаний “для народу”. Це був справжній зразок літератури - читацьке спрямування з одного боку та дороговказ для всіх, хто збирається працювати на ниві українського слова - з іншого. Мудрий поет дуже зрозуміло окреслив у своїй маленькій збірочці, чим українська література відрізняється від російської та від польської. То й не дивно, що вже понад сотню років українські літератори користуються цим каноном.

Нам пощастило, бо процес усвідомлення себе співпав з іншими, глобальнішими процесами. Саме тоді Радянський Союз остаточно віддав Богові душу. І коли ми вже цілком серйозно визначили для себе українську літературу як основний напрямок творчої діяльності, настав час переосмислити перші враження від знайомства з Тарасом Григоровичем. Питання постало просте - чи варто особисто нам у своїй творчості дотримуватися створеного ним канону?

Що можна взяти з “Кобзаря” для себе? Перш за все - спрямування на читача. Ця риса Шевченківського літературного стандарту імпонувала нам надзвичайно. За кожним із творів цієї збірки зримо вимальовується визначений автором адресат - тодішній “маленький українець”. Нащадки суттєво недооцінили роль цієї складової - навряд чи ми з вами знали б щось про Тараса Григоровича, якби за основний напрямок творчості він узяв, скажімо, особисте самовираження чи то мистецькі експерименти.

Проте з рештою характеристик довелося помучитись. Які риси варто запозичити українській літературі двадцять першого століття? Національно-визвольні мотиви? Ліричність? Схильність до силабічного віршування? Дрібнувато якось виходить. Та й не вони ж свого часу визначили успішність проекту “Кобзар”. Потім хтось з нас вимовив слово “сучасність”. І ми глибоко замислилися. Чи є поезія Шевченка сучасною? Тільки без агітації. Не хочемо образити шевченкознавців, але архаїчність віршів трохи не зупинила наше вивчення “Кобзаря”. Здається, що й покоління наших батьків не сприймало поезії Кобзаря як сучасної. А ось діди-прадіди - хтозна. Радіо вони вперше почули вже у зрілому віці.

Ну гаразд, а у ХІХ столітті? Чи сприймалися вірші Шевченка як сучасні тодішніми читачами?

Треба сказати, що відповідь на це питання не викликає жодних вагань. Так. Шевченко на той час був не просто сучасним. Однією ногою він навіть стояв у майбутньому, десь на початку двадцятого століття, коли майже повністю усна українська література вже так міцно окнижилася, що ні фізичне знищення кобзарів, ані лінгвоциди не змогли зупинити її розвитку.

Сучасність “Кобзаря” - це одна з основних характеристик, яка визначила його роль в українській культурі. І саме цю рису варто взяти на озброєння майбутній літературі, чітко відокремивши її від архаїчної тематики та не зовсім конвертованої для сучасного читача форми.

Ну, й третя, на наш погляд, стрижнева якість цього безсмертного твору дивно прозвучить у наші євро-інтеграційні часи. Це - внутрішньоукраїнська спрямованість текстів. Так-так. Поезія Шевченка адресувалася не світові, не європейцям, а українцям. Притому українцям “внутрішнім”, які нікуди не емігрували, нізвідки, озброєні закордонною освітою, не повернулися, - тим, хто виріс в Україні, живе в ній і ростить дітей, які знову ж таки житимуть в Україні. Голос Шевченка за збереження української нації в межах її традиційного розселення й нині лунає так потужно, що навіть самим українцям його чути.

Отже, зробили висновок ми, українська література, відповідно до заповіту Великого Кобзаря, має бути читабельною за формою, сучасною за методом і національною за змістом. Є заперечення?

У нас заперечень також не було, й ми взялися до роботи, для початку вирішивши написати… нового “Кобзаря”. І зовсім не з метою замінити старого. Новий “Кобзар”, за задумом, повинен був відігравати роль містка між нашими сучасниками й тими невмирущими цінностями, які ховаються від масового українця за сюжетами та стилем, за героями та римами позаминулого століття. Так з’явився наш “Кобзар 2000” - дві книжки під однією обкладинкою для жінок і чоловіків окремо, з вічними сюжетами і модерними героями. Здається, всі зафіксовані нами вимоги вдалося