Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Бурцейний П., Рубін М. Вінницька область. — К., 1967.

2. Енциклопедія українознавства. Т. 6. Перевид. в Україні. — Л., 1996.

3. Вінниччина. Фотоальбом. — К.: ВФ «Чорлі», 1998.

4. Аллен Ван Атта Дональд, Гончарук Олександр, Перротта Луїз. Українське село на зламі століть. Соціологічний та антропологічний зріз / За ред. Ю. І. Саєнка. — К.: Ін-т соціології НАНУ, 2001.

5. Зенкин Сергей. Жития великих еретиков. Фигуры иного в литературной биографии // Иностранная литература. — 2000, № 4, С. 123—139.

6. Павличко Соломія. Теорія літератури / Упорядн. Віра Агеєва, Богдан Кравченко. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002.

7. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень. Керівник проекту А. Волков. — Чернівці: Золоті литаври, 2001.

8. Шерех Ю. Друга черга. — Нью-Йорк, 1978.

9. Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62. ч. 1 КК УРСР. Начато: 13 січня 1972 р.; Окончено: 26 липня 1972 р. в 12 томах. Том № 10. — С. 1, 9. Зберігається в архіві СБУ, од. збер. 67524.

10. Знак нескінченності. — К.: Факт, 2002.

11. Стус Василь. Твори: В 6 тт., 9 кн. — Л.: Вид. спілка «Просвіта», 1994—1999.

12. Стус як текст / Ред. та автор передмови М. Павлишин. — Мельбурн: Відділ славістики ун-ту ім. Монаша, 1992, XII + 93 с.

13. Хейфец М. «В українській поезії тепер більшого нема…» // Сучасність. — 1981, ч. 7—8; або в кн.: Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 242—317.

14. Рябчук Микола. «Небіж Рільке» і «син Тараса» // Критика. — 1999, Червень, С. 14—19.

15. Сверстюк Євген. На святі надій. Вибране. — К.: Наша віра, 1999.

16. Івашко Василь. Міф про Василя Стуса як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Ч. III (16), С. 104—120.

17. Москалець Костянтин. Страсті по Вітчизні // Критика. — 1999, Червень, С. 4—14; див. також у кн.: Москалець Костянтин. Людина на крижині. — К.: Критика, 1999.

18. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах. Частина 1. Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, 336 с.

19. Григоренко Петро. Спогади. Переклад Дмитра Кислиці. — Детройт, Українські вісті, 1984, 758 с.

20. Рубинштейн Леонид. Книга рекордов Донбасса. — Донецк: ЕАИ-пресс, 2002, 304 с.

21. Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; Передмова Г. Немирі. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, 510 с.

22. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995, 688 с.

23. Яцюк Оксана. Родовід Василя Стуса // Вінницька правда.

ЖИТТЯ НАВИРІСТ

(1954—1959)

«Бідний плащ!

Що він думає, висячи на кілочку?»

(Василь Стус)

Срібна медаль, яку Василь Стус отримав за рік по смерти Сталіна, вабила обіцянкою відкритости всіх доріг, а тому 16-річний юнак майже без вагань зібрав речі та й майнув до Києва — столиці тієї справжньої України, за якою він тужив і якою марив. Сталіно полишалося майже без вагань, адже усвідомлення власної інакшости й небажання «переплавитися» на донбасця змушували торувати нові путі.

Київ.

Після бруднуватого потягу й облізлої та просякнутої вугільним пилом станції Сталіно громаддя Київського вокзалу не злякало юнака, який приїхав перемагати на іспитах і завойовувати столицю. Перші враження, що так і не вилилися в майбутні вірші, формувалися під впливом зеленого океану київської зелені, яка рятувала від розпеченого асфальту немитих вулиць. Але на зволікання часу не було, і Василь попростував до приймальної комісії факультету журналістики Київського університету.

Такі ж, як і його, юні лиця, недбало приладовані до незграбних і несформованих кістяків, дещо підбадьорювали: ти не сам у полоні хвилювання, отож, не гайся: уперед, до мрії!

Однак у приймальній комісії якась сіра, невиразна й байдужа постать одразу ніби вшкварила батогом:

— Ти1938-го?.. Такий малий? Чекай, зараз проконсультуюся, але, здається, ми такої дрібноти не беремо!..

Постать зникла, полишивши розгубленого юнака в клейкій павутині вагань, сумнівів і образ. Останнє відчуття дедалі посилювалося, адже в неукраїнському Донбасі, особливо в школі, він встиг звикнути до поваги викладачів, які щиро шанували цього дивного, добре освіченого юнака з бідної грачівської родини…

Поки сіра постать ходила вирішувати його долю, Василь розглядав старі стіни університету, уявляючи, як цими ж коридорами за сто років до нього ходили сивочолі викладачі, а яких 25 років тому тут цілком міг в очікуванні лекції стояти й сам Микола Костьович Зеров.

Постать насунула непомітно:

— Зайди в оті-он двері. — І коли він уже рушив, поступово повертаючися від історичних асоціацій до реальности, почув: — Та документи візьми, а то чого доброго ще куди дінуться. Шукай їх потім…

Невеличкий кабінет невідь чому лише посилив гнітюче враження.

— Значить, Ви 1938-го року народження. Юначе, вам доведеться дещо зачекати, бо…

Решта слів провалювалися в густу моторош неочікуваної ситуації, що вибила з-під ніг ґрунт одним фактом свого виникнення. Ні, не таким, геть-геть не таким бачив молодий Василь свої перші іспити, до яких був готовий і майже не хвилювався.

Навіть не дослухавши до кінця мотиви відмови, він згріб папери й вийшов за двері. Незважаючи на все довкола, Василь швидко попрямував до виходу й лише в затишній тіні університетського саду поступово почав опановувати себе.

— Що я скажу батькам?..

— Я ж їхав за перемогою?..

— Чому?..

— І що там говорилося про батьків?.. про низький рівень публікацій?.. та ж вони їх навіть не подивилися…

— Однак соромно, соромно, соромно, що провалився в якесь заціпеніння й не зміг переконати цього — чоловіка? жінку? — в необхідності надати мені шанс. А я ж би його вже використав, я б — використав! Чорт, що на мене найшло?! — Юнак рвучко зірвався з лавки, та знову прикипіти до неї його примусив звук звичної для Донбасу російської говірки, із якої ніби проросла думка, — чому, чому про цю ситуацію я нічого не читав у жодній із книжок? — Зараз книжки видалися йому купою мотлоху, який нічим не допоміг у вирішальну, як тоді здавалося, мить життя.

П'ючи гіркий напій першої життєвої поразки, Василь підняв голову й лише зараз помітив, що сонце хилиться до заходу, а ночувати йому ніде. Треба поспішати до вокзалу.

— Я ще повернусь до вас переможцем, — невідь кому погрозив він і рвучко попрямував у бік вокзалу. — Я ще повернусь, — востаннє кинув оком через плече на червону пляму університету, яка здалася йому чомусь безформною купою гною, в якій розчинилися його найзаповітніші мрії.

* * *

«1954—1959 закінчував навчання в Донецькому педінституті».

(З автобіографії В. Стуса)

Усупереч очікуванням поразка на київських іспитах батьками сприйнялася спокійно й не без задоволення: як-не-як, а син буде дома.

Документи Василь подав на українське відділення Сталінського педагогічного інституту.

Срібна