Читати книгу - "Бісова душа, або Заклятий скарб"

…Не тільки від болю.

Кисим тоді, сміючись повідомив, що татарам дуже хочеться відшукати скарби Костевого батька — а кому ж, як не синові, знати, де їх зарито? Тож, людинко, поділися таємницею, тобі вона все одно не потрібна.

Незважаючи на насмішкуватий тон, Кость відчув — ховається за ним дещо більше. І Кисиму потрібні не скарби його батька; Кисим наче чекав чогось.

Однак змусила Костя залишитися у Яві та, інша, імені якої він не знав, а знав би — так не насмілився марно згадувати. Вони, здається, були знайомі — вона і Кисим. У всякому разі, той не здивувався, коли потім застав Костя у селі. Кивнув, наче так і мало бути, і наказав «не сваволити без потреби». Кость тоді ледь не розреготався йому в обличчя! Єдиною сваволею, якої він жадав, але якої не міг здійснити, була власна остаточна смерть. Яку, на жаль, вкрала і поки що тримала при собі та.

Ставши нечистем, Кость упевнився у помилковості багатьох билиць, що ходили поміж людьми. Наприклад, він жодного разу не відчув нічого, схожого на задоволення чи хоча б просто спокій — існування в померлому тілі виявилося суцільною мукою. Галя, звичайно, не знала цього, коли погодилася (за настійливою пропозицією тієї) розділити з Костем свою долю вітальності. А він ніколи потім не насмілювався зізнатися їй, як йому ведеться.

А ставало дедалі гірше. Аби хоч трохи утихомирити нестерпний, жахливий біль у тілі, треба було постійно перебувати між людьми — але ті незабаром здогадалися, точніше, відчули неладне, і сторонилися Костя.

Донесли старості. Але даремно — того уже «заарканив» Кисим, та так міцно, як Кость і уявити собі не міг. Тому коли дізнався про майбутнє «випробування на відьму», а насправді — про вимогу старостою грошей, — дуже здивувався. І тільки. На той час до Костя уже приходила посланниця чи то від Кисима, чи то від тієї — миша розміром з добряче теля. Людським голосом повідомила, що у село от-от має заявитися один козак з дуже незвичайними прикметами — не переплутаєш. І якщо Кость затримає його до того часу, доки не налетять татари, тоді пані Хазяйка («Все-таки від тієї», — збагнув Кость) тебе відпустить, разом із Галею. Якщо ж ні — подумай про свою дружину, коли вже не про себе. Кисим помилок не вибачає («То виходить, від Кисима?!..»).

Зараз, сприймаючи світ інакше, ніж раніше, отримавши здатність бачити все одразу, Кость тим не менш відчував нестерпний біль у тілі. І дивлячись на грізну маску з чорними щілинами очей, розумів: дійсно, не вибачає.

— Він утік, — задумливо повторив Кисим. — Хіба тобі не звеліли затримати його?

— Його попередили, — сказав Кость. — Вовк, що вміє розмовляти.

— Ну що ж, це міняє справу. Йди.

— Ти обіцяв відпустити мене, Кисиме. — Я відпускаю тебе. Йди.

Кисима урвав владний старечий голос:

— Відпусти його. І покажи мені, де скринька.

Певно, початку розмови старий не чув.

Губи під маскою трохи ворухнулися, наче їхній володар хотів засміятися, але передумав.

— Сам відпусти його, — сказав він старому татарину з неймовірно спотворений обличчям. — А я поки що з’їзжджу за скринькою.

На обличчі старого з’явилося зажерливе нетерпіння; він рвучко кивнув, потираючи руки, зліз зі свого бакемана і поквапом почав розстилати просто посеред брудної вулиці шкуру, а на ній розкладати чи то шаманське, чи то чаклунське приладдя.

— Я передумав, — заявив зненацька Кисим, що уже встиг далеченько від’їхати. — Я сам відпущу його. І тебе теж.

Із цими словами він розрядив два пістоля — один у старого, другий — у Костя.

Потім під’їхав до чаклуна і помахом шаблі зітнув йому голову. І тільки тоді погнав свою конячку навскач.

Татари, які надто пізно зметикували, що до чого, звичайно ж, не наздогнали втікача. Поквапом зібравши награбоване, вони пішли на південь і забрали з собою полонених, залишивши тільки обгорілі кістяки домів, кістки розтерзаних людей, сморід — і Костя, який повз у своєму скаліченому тілі вулицею й благав небеса про милосердя.

І вовки та круки, учувши легку поживу, дочекавшись, поки підуть люди, принесли йому нарешті жадане упокоєння.

Розділ дев’ятий

Пані хазяйка

Дим від люльки — павутинням

                       на очах.

От і знову не скінчив те, що почав.

І прощання — мов пісок тече в руці.

Усвідомлення приходить лиш в кінці.

Це дарунок геть бездарний, це — мара!

Це той світ, де жить не вміють —

                       лиш вмирать.

Сивина на серці, долі жовтий степ

та лише слова: «ніколи» і «ніде».

Зупинюсь, гукну, аж зайдеться душа:

«Чуєш, Господи!.. — Ти…

                       Ти не поспішай.

Я усе збагнув, я знаю, як тепер,

я по-іншому… Благаю я Тебе!..»

Лиш луна. Лише крук з-за

                       куряви гукне.

Лиш ізнову поховають не мене.

І, мов проклятий, знов шепочу один

ті слова-молитву: «Господи, прости!..»

Він простить. Простить…

                       Чи я прощу собі?

Рана виявилася глибокою, кров довго не хотіла зупинятися і все текла тоненькою цівочкою. Ну, перев’язали нашвидкуруч, Андрій нашептав на рану; кров зупинилась.

— Ми знов у Вирії, — чи то запитав, чи констатував Степан. — Слухай, а що, це так легко — туди-сюди скакати?

— Легко тільки пацюки плодяться, — віджартувався Андрій. — Ти про Джерела чув колись?

— Та я і про Вирій не дуже… — потупився вовкулак. — Мирон… пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав — кобзар, який мене вчив? — він інколи про такі речі говорив зі мною, так я ж тоді капловухий був і життєрадісний, воно мені сто років не треба було. В одне вухо влітало, з іншого вилітало.

— Ясно. От що — давай-но спершу від’їдемо подалі звідси, а потім, якщо захочеш, я розповім про Джерела.

— Дядьку Андрію, — тихесенько покликав Миколка, який ще не зовсім оговтався після пригоди. — А… а ці за нами сюди не проїдуть?

— Ні. — Ярчук усміхнувся: — Ну, гаразд, дорогою вам дещо поясню. Джерел взагалі-то багато, але, як ти, Степане, висловився, «скакати через них» зовсім непросто. Тому що вони майже весь час виглядають як звичайні озера та річки. Їх тому і звуть Джерелами, бо пов’язані вони з водою, хоча інколи зустрічаються в землі чи у повітрі. Однак найзручніші і найбезпечніші — у воді. Я сказав, що вони на вигляд як звичайні озера, але насправді майже завжди вони і є звичайними озерами. І лише в певний час через них можна потрапити у Вирій чи навпаки, з Вирію у Яв. Іноді треба ще й слова знати заповітні чи дію зробити якусь таємну. По-різному буває.

— Ну, цього разу, дякувати Богові, обійшлося без таємних дій і слів, — зітхнув