Читати книгу - "Острів Скарбів"

— Не побивайтеся так, сер, — підтримав капітан сквайра, потиснувши його руку. — Він помер, виконуючи свій обов'язок. За його душу ми можемо бути спокійні. І хоча я нічого не тямлю у богослов'ї, це не змінює суті справи.

Потім він відвів мене вбік.

— Докторе Лівсі, — запитував він, через скільки тижнів ви зі сквайром очікуєте прибуття корабля, який повинні прислати вам на допомогу?

Я відповів, що ще нескоро. Чекати доведеться не тижні, а місяці. Якщо ми не повернемося до серпня, Блендлі вишле нам на допомогу корабель, не пізніше, але й не раніше.

— От і вираховуйте, коли цей корабель буде тут, — закінчив я.

— Дуже шкода, сер, — сказав капітан, чухаючи потилицю, — у такому випадку нам тут буде непереливки, навіть якщо провидіння буде нашим союзником.

— Чому? — запитав я.

— Та тому, що увесь вантаж, який ми взяли з собою під час останньої переправи, втрачено, ось чому, — відповів капітан. — Ми маємо вдосталь пороху і куль, але мало провіанту. Вкрай мало! Навіть непогано, що ми позбулися зайвого рота.

І він вказав на накритого прапором покійного.

Цієї миті високо над дахом споруди з ревінням і свистом пролетіло гарматне ядро. Воно впало десь далеко за нами, аж ген у лісі. — Ого! — вигукнув капітан. — Що ж, хлопці, паліть собі скільки влізе, та не забувайте, що пороху у вас обмаль.

Наступного разу вороги прицілилися більш вдало. Ядро перелетіло через частокіл і впало перед спорудою, піднявши хмару піску.

— Капітане, — сказав сквайр, — споруди не видно з корабля. Очевидно, вони ціляться у наш прапор. Чи не краще його спустити?

— Спустити прапор? — заперечив капітан. — Ні сер. Якщо хтось із нас і спустить прапор, то це буду не я!

І всі погодилися з ним.

Горда морська традиція забороняє спускати прапор під час бою. Крім честі, це ще була непогана тактика — показати ворогам, що ми не злякалися їхньої стрілянини.

Вони обстрілювали нас з гармати весь вечір. Ядра пролітали над нашими головами, падали перед частоколом, окремі здіймали хмари піску поблизу споруди. Але пірати були змушені брати високий приціл, тому ядра втрачали силу і застрягали у піску. Ми не боялись рикошета. І хоча одне ядро таки пробило дах і підлогу, ми якось звикли до обстрілу і сприйняли його байдуже, ніби це сюркотів коник-стрибунець.

— Є в цьому і позитивний момент, — підбадьорював нас капітан. — Піратів вочевидь і близько коло нас немає. Відплив посилився, і наші припаси, ймовірно, показалися з-під води. Чи немає охочих збігати за затопленою свининою?

Ґрей і Гантер зголосилися першими. Добре озброївшись, вони перелізли через частокіл. Але свинина дісталася не їм. Пірати виявилися хоробрішими ніж ми думали. Можливо, вони повністю покладалися на гармату Ізраїла Гендса.

П'ятеро негідників старанно виловлювали припаси з нашого затонулого човна і перетягували їх у свою шлюпку, яка стояла неподалік. Ті, хто був у шлюпці, мусили постійно веслувати, адже течія зносила їх убік. Сільвер стояв на кормі і віддавав накази. Вони всі до одного були озброєні мушкетами, які дістали, вочевидь, із якоїсь таємної схованки.

Капітан узяв корабельний журнал і почав записувати: «Александер Смоллет — капітан, Девід Лівсі — корабельний лікар, Абрагім Ґрей — помічник теслі, Джон Трілоні — власник корабля, Джон Хантер і Ричард Джойс — його слуги — оце й усі, хто не зрадив свого обов'язку. Запасшись провізією, якої вистачить не більше ніж на десять днів, сьогодні вони зійшли на берег і підняли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Том Редрут, слуга власника корабля, вбитий розбійниками. Джеймс Гокінс, юнга…»

Я замислився над долею бідолашного Джима Гокінса.

І раптом ми почули, що у лісі хтось кричить.

— Хтось кличе нас, — сказав Гантер, який був призначений вартовим.

— Докторе! Сквайре! Капітане! Агов, Гантере, це ти? — почув я знайомий голос.

Я кинувся до дверей і побачив Джима Гокінса. Живий і неушкоджений він перелазив через частокіл.

Розділ 19

Знову розповідає Джим Гокінс. Гарнізон у блокгаузі

Щойно Бен Ґан помітив британський стяг, він зупинився, схопив мене за руку і присів.

Ну, — сказав він, — там твої друзі. Безсумнівно. — А я гадаю, бунтівники, — заперечив я.

— Бути цього не може! — вигукнув він. — На цім острові, у цій пустці, де нікого, крім джентльменів удачі, не буває, Сільвер підняв би чорний, піратський прапор. І не сумнівайся. Там твої друзі, це точно. Мабуть, була сутичка, з якої вони вийшли переможцями. І зараз вони на березі, за старим частоколом. Це Флінт поставив частокіл. Багато років тому. Ну й башковитий був той Флінт! Лише ром міг його згубити. Нікого він не боявся, крім Сільвера. Розумієш, Сільвер, він гарно говорить, а…

— Ну що ж, — сказав я, — якщо за частоколом свої, тим паче треба йти туди.

— Стривай, — заперечив Бен. — Стривай же. Мені здається, ти славний хлопчина. Та все ж ти лише хлопчина. А Бен Ґан хитрий. Бена Ґана не проведеш. Жодною випивкою його туди не заманиш. Я повинен сам побачити твого справжнього джентльмена за походженням, і нехай він мені дасть своє слово честі, тоді лише піду. А ти не забудь передати мої слова: Ґан довіряє лише джентльмену за походженням. Так йому і скажи. І щипни його за руку.

І він уже втретє вщипнув мене із неоднозначною міною.

— А коли вам потрібен буде Бен Ґан, ти знаєш, де його знайти, Джиме. Там, де ти зустрів мене сьогодні. А той, хто прийде за ним, нехай тримає у руці щось біле і нехай приходить сам. Ти так їм і скажи: «Бен Ґан має на те свої причини».

— Домовились, — сказав я. — Здається, я вас зрозумів. Ви маєте що нам запропонувати, і тому хочете зустрітися зі сквайром або з доктором. А побачити вас можна на тому самому місці, де ми зустрілися сьогодні. Це все?

— А чому не питаєш про час? Від півдня до шести склянок. — Гаразд, гаразд, — можу я вже піти?

— А ти не забудеш? — запитав він тривожно. — Скажи йому, «Ґан довіряє», скажи «має на те свої причини». «Свої причини» — це головне, передай йому як чоловік чоловікові. А зараз можеш іти, Джиме, — сказав він все ще по-дружньому тримаючи мене за руку. — Послухай, Джиме, а якщо б ти побачив Сільвера, ти ж не видав би йому Бена Ґана? Кажеш, що