Читати книгу - "Острів Скарбів"

Поранений закричав так, що його крик підхопили не лише на кораблі, але й товариші з берега. Глянувши туди, я побачив як пірати вибігають з лісу до шлюпок.

— Вони збираються відчалити, — сказав я.

— Додайте ходу! — закричав капітан. — Якщо ми не дістанемося берега, то загинемо всі.

— Відчалює лише одна шлюпка, — сказав я. — А ті, хто мав би бути в другій, мабуть, побігли берегом перекрити нам дорогу.

— Вони ще набігаються, — сказав капітан. — Моряки на суші слабаки. Не їх я боюся, а гармати. Тисяча чортів! З такої відстані і дитина влучить! Сквайре, слідкуйте за гарматою, як побачите підпаленого ґнота, попередьте нас, спробуємо викрутитися.

На диво наш перевантажений човен тепер рухався досить швидко і майже не зачерпував воду. Досить було якихось тридцять-сорок разів опустити і підняти весла, щоб дістатися до піщаної мілини біля дерев, яку оголив відплив. Шлюпки з піратами вже навіть не було видно з-за вигнутого берега.

Відплив, який заважав нам плисти, тепер заважав нашим ворогам наздоганяти нас. Але нам, як і раніше загрожувала гармата.

— Було б добре зупинитися і підстрелити ще одного з них, — сказав капітан.

Але ми розуміли, що гармата обов'язково пальне. Розбійники не звертали уваги на пораненого товариша, хоча він був живий, ми бачили, як він намагається відповзти вбік.

— Готово! — попередив сквайр.

— Стоп! — скомандував капітан.

Він і Редрут занадто різко загальмували веслами: корма зачерпнула чимало води. Гримнув гарматний постріл, саме той, який почув Джим (вистрілу сквайра він не чув). Де впало ядро, ми не помітили. Гадаю, воно пролетіло над нашими головами, здійняла хвилю і хвиля спричинила нещастя. Так чи інак, а човен набрав води і поволі занурювався у воду. Було неглибоко, якихось три фути. Я і капітан вдало стали на дно один навпроти одного. Усі решта пірнули і випірнули з води, пирхаючи та відсапуючись.

Загалом, відбулися легким коштом: усі були живі та без перешкод дісталися берега. Але запаси наші мокли у воді, а найгірше те, що з п'яти наших мушкетів сухими були лише два. Мій мушкет (занурюючись у воду я інстинктивно підняв руку з ним над головою) і мушкет капітана, бо він завбачливо повісив його на спину догори замком. Решта три пірнули разом із човном.

Ці біди увінчувала ще одна: у лісі, зовсім близько, було чути голоси. Нам могли перекрити шлях до частоколу. До того ж ми сумнівалися, чи протримаються Гантер і Джойс, якщо на них нападе шестеро піратів. Гантер — міцний горішок, а от за Джойса ми хвилювалися. Покірний увічливий слуга, він чудово чистить щіткою піджаки, та який з нього воїн?

З цими тривогами ми вбрід дісталися берега, покинувши напризволяще нашого бідного човника, в якому була майже половина всього пороху і всієї провізії.

Розділ 18

Доктор продовжує розповідь. Кінець першого дня бою

Ми щодуху мчали через ліс, який ховав від нас частокіл, голоси піратів наближалися. Скоро ми почули тупіт ніг і тріск гілляччя. Вони пробиралися крізь хащі.

Я зрозумів, що на нас чекає серйозна сутичка, і перевірив свою рушницю.

— Капітане, — сказав я. — Трілоні чудово стріляє, однак його рушниця вийшла з ладу. Поступіться йому своєю. Вони обмінялися рушницями, мовчазний і холоднокровний Трілоні на мить зупинився, щоби перевірити заряд. Лише тепер я помітив, що Ґрей беззбройний, і тому віддав йому свого кортика. Справжню насолоду я отримав, спостерігаючи як він поплював на руки, насупив брови і з присвистом розсік повітря кортиком. Усе свідчило про те, що наш новий союзник битиметься до останньої краплі крові.

Пробігши ще не більше сорока кроків, ми вибралися на галявину і опинилися перед частоколом. Ми підійшли якраз до його середини з південного боку. Та одночасно семеро бандитів під проводом боцмана Ендерсона вискочили з лісу із південно-західного кута частоколу.

Вони зупинились, бо ситуація збила їх із пантелику. Ми зі сквайром вистрілили, не давши їм можливості отямитися. Гантер і Джойс також вистрілили з укріплення. Хоча чотири постріли пролунали і не дуже злагоджено, проте свою функцію вони виконали: один ворог упав, а інші поховалися за деревами.

Перезарядивши рушниці, ми прокралися вздовж частоколу подивитися на того, хто впав.

Його було вбито наповал — куля влучила в самісіньке серце. Ця маленька перемога втішила нас. Та раптом у кущах клацнув пістолет. Над моїм вухом просвистіла куля, а влучила в бідолаху Тома Редрута, бо він похитнувся і гепнувся на землю. Ми зі сквайром вистрілили у кущі. Оскільки стріляти довелося навмання, наші заряди було витрачено намарно. Перезарядивши рушниці, ми кинулися до бідного Тома.

До того моменту його вже оглядали капітан і Ґрей. А я, глянувши здалеку, одразу зрозумів, що він безнадійний.

Імовірно, наші вистріли у відповідь змусили піратів знову відступити, що дало нам змогу без перешкод перетягнути нещасного єгеря (він стікав кров'ю) через частокіл і занести його під дах оборонної споруди, у дерев'яну фортецю.

Бідолашний старий друг! Його ніщо не дивувало, він ні на що не скаржився, нічого не боявся і навіть не бурчав від самого початку наших небезпечних пригод аж до того дня, коли ми поклали його вмирати. Він наче троянець героїчно захищав свій пост на кораблі. Всі накази він виконував мовчки, покірно і добросовісно. Він був старшим серед нас усіх приблизно на двадцять років. І ось він, похмурий, старий, відданий слуга помирав на наших очах.

Сквайр упав перед ним на коліна, цілував йому руки і плакав, як мала дитина.

— Я помираю, докторе? — запитав Том.

— Так, мій друже, — чесно відповів я.

— Шкода, що не вдалося перед смертю бодай одненької кулі в них запустити.

— Томе, — сказав сквайр, — скажи, що ти простив мене.

— Хто я такий, сер, аби прощати чи не прощати свого пана? — запитав старий слуга? — Та якщо ви просите, гаразд. Амінь!

Він змовк, потім попросив, щоби хтось помолився над ним.

— Так треба, сер, — додав він, ніби вибачався, і скоро після цього помер.

Тим часом капітан (я ще раніше помітив, що його груди напнуті, а кишені відвислі) повитягував звідти найрізноманітніші речі: британський прапор, Біблію, клубок мотузок, перо, чорнило, корабельний журнал і декілька фунтів тютюну. Він віднайшов довгу загострену соснову тичку і разом з Гантером закріпив її у куті над спорудою.

Потім капітан виліз на дах і підняв британський прапор. Це, очевидно, принесло йому неабияке задоволення. Потім він спустився і заходився переглядати і