Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

гилі за ними. Біг-біг лісом, випередив їх, вибіг з кущів на дорогу та й повісився на гілляці над дорогою. Доїжджають вони до нього. Дивляться — висить Климка. А проте, хоч і бачать, що Климка повісився, вертать назад бояться. Поїхали далі. Тільки вони трохи од'їхали, а Климка як одірветься з гілки, та в кущі, та знов бігом! Випередив їх і знов повісився над дорогою. Доїжджають втікачі, дивляться — висить Климка.

— Ану, кучере, — каже пан, — пройди назад та подивися, чи висить той Климка, що ми минали.

Пішов кучер. Іде та й іде, а Климки немає. А пан ждав-ждав кучера та тоді й каже панночці:

— Побудь сама, а я піду та хоч кучера знайду. Де це він забарився?

Пішов пан шукать кучера. Тільки пан одійшов, а Климка з гілляки як одірветься, як скочить у фаетон, як пожене коней — і був такий!

Казка про липку і зажерливу бабу

Жили собі дід та баба. Вони були дуже вбогі. От баба і каже:

— Ти б, старий, пішов у ліс та вирубав липку, щоб було чим протопити.

— Добре, — каже дід.

Узяв сокиру та й пішов у ліс.

Приходить дід до лісу, вибрав липку. Тільки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чує — липка каже людською мовою.

— Ой, не рубай мене, чоловіче добрий, я тобі в пригоді стану!

Дід з переляку і сокиру опустив. Постояв, подумав та й пішов додому.

Приходить додому та й розповідає про свою пригоду. А баба й каже:

— От який же ти дурень. Піди зараз же до липки та попроси конячку з возом. Хіба ми ще не находились з тобою?

— Та як так, то й так, — каже дід.

Надів шапку та й пішов.

Приходить до липки та й каже:

— Липко, липко, казала баба, щоб ти дала нам коняку з возом.

— Добре, — каже липка, — іди додому.

Прийшов він додому, а біля хати стоїть віз, і конячка біля його прив'язана.

— Бач, старий, — каже баба, — тепер і ми люди. От тільки хата наша от-от завалиться. Піди, старенький, попроси ще й хату. Може, дасть.

Пішов дід до липки, попросив і хату. «Добре, — каже липка, іди додому».

Приходить дід до двору і не пізнає: замість старої хати стоїть нова, гарна хата. Радіють обоє, як діти.

— А що, старий, якби ти попрохав ще й худоби та птиці. Тоді, здається, вже й нічого нам не треба.

Пішов дід до липки, попросив худоби і птиці. «Добре, — каже липка, — іди додому».

Приходить дід і не нарадується. Повен двір худоби і птиці.

— Ну, тепер уже нам більш нічого не треба, — каже дід.

— Ні, старенький, ще піди попроси й грошей.

Пішов дід до липки і попросив гроші. «Добре, — каже липка, іди додому».

Приходить дід, а баба сидить за столом і золоті гроші в купки складає.

— Треба, — каже, — ще, щоб усі люди боялися, бо ми ж багачі. Піди, старий, до липки, попроси, нехай зробить так, щоб нас усі люди боялись.

Пішов дід до липки, попрохав дід липку, щоб так зробила. «Добре, — каже липка, — іди додому».

Прийшов дід додому, а там у них повно війська та поліції, і все їх охороняють. Але старій і цього мало.

— Що ж, — каже вона, — треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками, бо чого ж нам більше хотіти — все ж у нас є.

Пішов дід до липки та й просить, щоб зробила вона так. Довго мовчала липка, а потім каже: «Іди додому, зроблю ще вам останнє».

Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї. Так покарала липка за те, що ненажерлива баба хотіла людей батраками зробити.

Казка про одного чоловіка, який давав на божеє вола, щоб бог дав йому сторицею

Було, де не було, за високими горами, за широкими лісами, за глибокими морями, отак десь у горах, в селі жив собі один чоловік, на ймення Максим. Змалку він пас чужих овець, а коли виросли його сини, він залишився дома, виплекав собі воликів й почав господарювати.

Одного разу в неділю задзвонили дзвони. Його жінка Настя внесла недільний одяг собі й Максимові й каже до чоловіка:

— Максиме, переодягайся, підемо в церкву — час і тобі помолитися Богу.

Задивився Максим на Настю й здивовано каже їй:

— Настуню, моя дорога! Я тебе люблю, а ти мене в церкву ведеш. Хіба відрікаєшся від мене? Я був з тобою в церкві, коли женився, а зараз ти вже хочеш мене розженити?

Настя до нього усміхається:

— Ні, дорогенький! Ми підемо святому Богу помолитися, щоб дав здоров'я і тобі, і мені, і дітям нашим, і воликам.

Максим довго думав, а нарешті погодився з словами Насті. Пішли вони до церкви. Настя стала на своє місце, а Максим став коло людей, бо він не мав свого місця. Адже він всього другий раз в житті прийшов до церкви.

Стояв Максим, весь час дивився на попа, прислухався до його дивного моління. Коли піп узяв кадило і почав кадити, Максим задивився на той димок. І пригадав Максим, як він сам не раз викурював бджоли з дуплястого дерева і смакував мед.

А як побачив, що люди хрестяться, він і сам почав обома руками обмахуватися, щоб, бува, дим з кадила не зайшов у вічі. А коли піп почав наближатися до Максима з кадилом, він подався до дверей, дуже відмахуючись від диму.

Якось-таки вистояв Максим службу Божу. Під кінець богослужіння піп почав казання про Божеє Слово. Слухаючи попа, Максим задумався. Та й як не задуматися, коли піп з сльозами на очах просив християн, щоб дарували на святу церкву, на Матір Божу, на Христа й дарували так, щоб права рука давала, а ліва про це не знала? За це, говорив піп, Господь Бог віддасть сторицею.

Коли повернувся Максим з церкви додому, почав думати, як би щось велике дати на святу матір-церкву, щоб дістати від Бога сторицею. О, тоді він став би справжнім господарем! Та в Максима, крім воликів, нічого не було. Ці волики він заробив — за чесну працю дістав.

Довго думав Максим про дар церкві, а до чого нарешті додумався, те й зробив.

Одного вечора взяв Максим вола, прив'язав на роги довгого й міцного мотуза, привів вола до церкви і думає, як би його пожертвувати на святу матір-церкву. Поставив драбину, виліз на