Читати книгу - "Великий Мольн"

Вже звернуло за полудень, коли ми, стомлені, вимащені землею, понуривши голови, повільно вибралися на сент-агатську дорогу. Коли ми вийшли з лісу на сухе й стали очищати свої черевики від грязюки, відчули, як немилосердно пекло сонце. Ясний і свіжий ранок залишився далеко позаду. Повітря наповнили нові звуки, що сповіщали про наближення вечора. Час від часу на безлюдних фермах біля дороги сумовито кукурікали півні. Спускаючись до Гласі, ми ненадовго зупинилися, щоб погомоніти з хліборобами, які тільки-но пообідали й знову бралися до роботи. Вони поприхилялися до огорожі, і пан Серель їм сказав:

— Ну й шибеники ці хлопчаки! Ви тільки погляньте на Жірода. Він сховав за пазуху пташенят. Уявляєте собі, яку чистоту вони йому там зробили!

Хлібороби засміялися, а мені здалося, що вони сміються й з моєї поразки. Регочучи, воші докірливо хитали головами, але я бачив, що вони не засуджували хлопців, яких добре знали. А коли пан Серель знову став на чолі нашої колони, вони сказали нам:

— Тут проходив іще один — такий високий… Певне, на зворотному шляху йому трапився віз із Гранжа і його підвезли. Тут, на роздоріжжі, він зійшов — обшарпаний, у брудних черевиках. Ми сказали йому, що вранці бачили вас і що ви ще не поверталися назад. Він і поплентався поволеньки до Сент-Агата.

І справді, Великий Мольн, стомлений і змучений, сидів у Гласі на поручні моста, чекаючи нас. На запитання пана Сереля він відповів, що теж ходив шукати учнів, які втекли в ліс. А коли я пошепки спитав його, чи знайшов він дорогу, яка нас цікавить, Мольн розпачливо захитав головою.

— Ні, нічогісінько! Нічого схожого нема! — вигукнув він.

Пообідавши, він знову повернувся до порожнього й темного класу, мовби відгородженого від усього осяйного світу, сів за один з великих столів і, поклавши голову на руки, заснув сумним і важким сном.

Увечері, після довгих роздумів, ніби він прийняв якусь дуже важливу ухвалу, Мольн сів писати листа до своєї матері. Ось і все, що збереглося в моїй пам'яті від цього похмурого вечора, яким закінчувався день нашої чергової невдачі.

Розділ десятим

ПРАННЯ

Ми надто рано повірили в прихід весни.

У понеділок ми вирішили готувати уроки одразу ж після четвертої години, як це бувало влітку, і винесли на подвір'я, де було світліше, ніж у класі, два великих столи. Але небо раптом насупилося, на зошити впали великі краплі лощу, і ми мусили якомога швидше повертатися до школи. З вікон похмурого класу ми мовчки дивилися, як у сірому небі пропливали хмари.

Мольн, поклавши руку на віконну защіпку, теж дивився в небо; нарешті, мовби розгнівавшись на самого себе й на свою журбу, він мовив:

— Еге ж, ці хмари пливли зовсім інакше, коли я їхав бричкою по дорозі з Бель-Етуаля.

— По якій дорозі? — перепитав Жасмен.

Але Мольн не відповів.

— А мені більше до вподоби, — озвався я, щоб змінити розмову, — їхати під зливою в бричці з піднятим дашком.

— І весь час читати, ніби ти сидиш у кімнаті, — докинув хтось.

— Тоді дощу не було, і мені анітрохи не хотілося читати, — сказав Мольн. — Я думав тільки про те, як би найкраще роздивитися місцевість, по якій їхав.

Однак коли Жірода спитав, у свою чергу, про язку місцевість ішлося, Мольн зпову промовчав, і Жасмен сказав:

— Я знаю… Все та ж славетна пригода!..

Він вимовив ці слова досить примирливо, з деякою значущістю, ніби вже сам був трохи втаємничений у цю пригоду. Та він марно старався щось вивідати, Мольн більше нічого не сказав, а що в класі вже темніло, то всі ми понакидали собі на голови блузи й побігли додому під холодною зливою.

Дощ ішов аж до четверга. Та й цей четвер видався ще сумніший за попередній. Довколишні поля, наче в найгірші зимові дні, огортав холодний туман.

На минулому тижні Міллі, обманута яскравим сонцем, заходилася прати, але тепер, коли запанували холод і вогкість, навіть не варто було пробувати розвішувати білизну на садову огорожу або на шворки, натягнуті на горищі.

Тоді, посперечавшись з паном Серелем, Міллі вирішила, що можна скористатися з четверга й висушити білизну в класах, до білого розжаривши шкільну грубку. Щоб марно не палити дров на кухні й у їдальні, на тій самій грубці Міллі зварить обід, і ми цілий депь проведемо у великому класі.

Спочатку — який же я був тоді зелений! — я навіть побачив у цьому щось святкове.

Похмуре свято!.. Все тепло, що йшло від грубки, забирала білизна, і в класі було дуже холодно. Надворі безперестану сіялася мжичка. Одначе саме там я зустрів Мольна, коли о дев'ятій ранку, не знаходячи собі місця від нудьги, вийшов на подвір'я. Ми мовчки прихилили голови до ґратчастої брами й дивилися, як до міста, через площу Чотирьох доріг, іде похоронна процесія з якогось далекого села. Ось із воза, запряженого волами, зняли труну й поставили на плиту під великим хрестом — тим самим, біля якого різник помітив вартових, що їх колись був виставив мандрівний актор… Де ж він тепер, юний командир, який так спритно провів абордаж?..

За звичаєм, панотець разом з півчими підійшов до труни, що стояла на плиті, і ми почули сумну відправу. Ми знали, що нічого, крім цього видовища, не побачимо сьогоднішнього дня, який протікатиме до самого вечора, мов каламутний дощовий потік у риштаку.

— А зараз я піду складати свої речі, — несподівано сказав Мольн. — Розумієш, Серель, минулого четверга я написав своїй матері, що хочу закінчити своє навчання в Парижі. Сьогодні я їду.

Він і далі дивився в бік міста, тримаючись руками на рівні обличчя за грати брами. Не варто було запитувати, що відповідала йому мати: вона була багата й вдовольняла всі його бажання; мабуть, і цього разу вона згодилась. Не варто було запитувати й про те, чому йому раптом забаглося податись до Парижа…

Але, звісно, йому було шкода й боязко полишати цей любий край, де почалася його пригода. Що ж до мене, то я не зразу відчув, як мене оповила нестерпна скорбота.

— Наближається Великдень, — сказав Мольн, зітхнувши, мовби пояснюючи причину свого від'їзду.

— Напишеш мені, коли там розшукаєш її? — спитав я.

— Неодмінно. Ти