Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— Я зустріла Джорджа Прічарда в той самий день, і він мені розповів про це, — сказала місіс Бентрі. — Пішла навідати місіс Прічард і доклала всіх зусиль, щоб перетворити все на сміх, але без жодного успіху. Я пішла від неї неабияк стурбована, і пам’ятаю, що зустріла тоді Джін Інстоу й розповіла їй про все. Джін — дивна дівчина. Вона сказала: «Вона й справді цим засмучена?» Я сказала їй, що, на мою думку, бідолашна жінка цілком може померти від страху — вона справді була ненормально забобонною.

Пам’ятаю, як Джін приголомшила мене своїми наступними словами. Вона сказала: «Але ж це, можливо, буде й на краще, хіба не так?» І вона сказала це так холоднокровно, таким прозаїчним тоном, що я була, можна сказати… шокована. Я знаю, сьогодні модно бути брутальним і не приховувати почуттів, які годиться приховувати, та я ніколи до цього не звикну. Джін усміхнулася до мене дивною усмішкою й сказала: «Вам не подобаються мої слова, але ж це правда. Яку користь має місіс Прічард зі свого життя для себе? Ніякої. А для Джорджа Прічарда — це пекло. Якби його дружина перелякалася насмерть, це було б найрадіснішою подією в його житті». Я сказала: «Джордж завжди ставиться до неї надзвичайно добре». А вона мені відповіла: «Атож, і він заслуговує на винагороду, бідолашний. Він дуже привабливий чоловік, Джордж Прічард. Так думала й остання медсестра — та, що була дуже вродливою, — як же було її прізвище? Карстерс. Саме це й стало причиною її сварки з місіс Прічард».

Мені дуже не сподобалося, коли я почула такі слова від Джін. І не дивно, що це наштовхувало на певні думки…

І місіс Бентрі замовкла зі значущим виразом обличчя.

— Нічого дивного, моя люба, — лагідно зауважила міс Марпл. — Так завжди буває. А ця міс Інстоу вродлива дівчина? Мабуть, вона грає в гольф?

— Так. Вона добре грає в усі ігри. І дуже гарна на вроду, приваблива, з гладенькою та здоровою шкірою та приємними спокійними синіми очима. Безперечно, ми завжди відчували, що вона й Джордж Прічард — я маю на увазі, якби справи склались інакше, — надзвичайно підходять одне одному.

— І вони були друзями? — запитала міс Марпл.

— О так. Великими друзями.

— Чи не здається тобі, Доллі, — запитав полковник Бентрі жалібним голосом, — що ти могла б дозволити мені розповідати мою історію далі?

— Артурові, — сказала місіс Бентрі смиренним голосом, — кортить повернутися до своїх привидів.

— Решту цієї історії я почув від самого Джорджа, — провадив полковник. — Не випадало сумніватися, що місіс Прічард під кінець наступного місяця була перелякана не на жарт. Вона позначила в календарі день, коли місяць мав бути повним, і напередодні ввечері покликала медсестру та Джорджа до своєї спальні й попросила обох уважно оглянути шпалери. Там були рожеві й червоні мальви, але синьої квітки серед них не було. Коли Джордж вийшов із кімнати, вона замкнула двері.

— А вранці на стіні з’явилася велика синя квітка мальви, — весело сказала міс Гел’єр.

— Саме так, — підтвердив полковник Бентрі. — Або, принаймні, майже так. Одна квітка мальви, якраз над її головою, набула синьої барви. Джордж був приголомшений, але що більше він почував себе приголомшеним, то рішучіше відмовлявся сприймати все це серйозно. Наполягав на тому, що то звичайнісінький розіграш. Він відмовлявся брати до уваги той факт, що двері всю ніч були замкнені й що місіс Прічард відкрила переміну ще до того, як дозволила ввійти до себе будь-кому — навіть медсестрі Коплінґ.

Джордж був приголомшений, але це лише спонукало його з іще більшою рішучістю не дослухатися до міркувань здорового глузду. Його дружина хотіла покинути дім, але він їй не дозволяв. Уперше у своєму житті він був схильний повірити в надприродне, але визнавати цього не хотів. Зазвичай він поступався дружині, але тепер не збирався цього робити. Мері не повинна виставляти себе ідіоткою, повторював він. Усе це диявольська нісенітниця, більш нічого.

Так минув і наступний місяць. Місіс Прічард протестувала менше, ніж можна було сподіватися. Я думаю, вона була надто забобонна й не вірила в те, що своєї долі можна уникнути. Вона повторювала знову й знову: «Синя квітка первоцвіту — застереження. Синя квітка мальви — небезпека. Синя квітка герані — смерть». І дивилася на букет рожево-червоних квітів герані, який був зовсім близько від її ліжка.

Ситуація ставала дедалі напруженішою. Навіть медсестра не змогла вберегтися від тієї інфекції. За два дні до повного місяця вона підійшла до Джорджа й попросила його забрати кудись місіс Прічард із цього дому. Джордж розсердився.

«Навіть якщо всі квіти на тій клятій стіні перетворяться на синіх чортів, це не зможе нікого вбити!» — вигукнув він.

«Зможе. Люди вже не раз помирали від шоку».

«Дурниці», — сказав Джордж.

Джордж завжди відзначався впертістю. Він нікому не дозволяв керувати собою. Мені здається, він плекав потаємну думку, що його дружина якось сама влаштовувала ті зміни й то був якийсь її істеричний і божевільний план.

І ось настала фатальна ніч. Місіс Прічард замкнула двері, як завжди. Вона була дуже спокійна — у якомусь майже екзальтованому стані розуму. Медсестра була стурбована її станом: вона хотіла дати їй стимулятор, зробити укол стрихніну, але місіс Прічард відмовилась. Можна було подумати, що, певним чином, вона відчувала втіху. Принаймні так сказав Джордж.

— Я думаю, так воно й було, — сказала місіс Бентрі. — Адже вся атмосфера навколо тих подій була просякнута дивними чарами.

Наступного ранку не було нестямного дзеленчання дзвінка. Місіс Прічард зазвичай прокидалася близько восьмої. О пів на дев'яту дзвінка від неї досі не було, і медсестра гучно постукала в її двері. Не одержавши відповіді, вона знайшла Джорджа й наполягла на тому, щоб виламати двері. Вони зробили це, підваживши їх долотом.

Один погляд на нерухоме тіло в ліжку був достатнім для медсестри Коплінґ. Вона послала Джорджа, щоб той зателефонував лікареві, але було вже пізно. Місіс Прічард, сказав він, була мертва вже щонайменше вісім годин. Її пахучі солі лежали на ліжку біля її руки, а на стіні, поруч із нею, одна з рожево-червоних квіток герані тепер мала яскравий і глибокий синій колір.

— Який жах! — сказала