read-books.club » Бойовики » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

207
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 119
Перейти на сторінку:
ледь не розкришив собі зуби. Коли Лаура згадала, що всі пацієнти дружно кличуть «когось на ім’я Тимур», преподобний Ґроббелаар уперше повівся так, як колишній, добре їй знайомий Ріно, — злісно рохнув, стиснув кулаки та випнув щелепу. У крихітних збаламучених очах, немов молоко з кавою, змішувалися злість і страх; Лаура бачила, що лише завдяки неймовірним зусиллям Ріно стримався, щоб не вгатити кулаками по столу. Вони говорили про те, чому психоістота вимагає Тимура та навіщо він їй. Лаурі здавалося, що знайти відповідь на це запитання не менш важливо, ніж зрозуміти, яким чином стільки людей заразилися наноагентами. Психоістота могла шаленіти просто так, однак із якогось дива панічно шукає програміста, із яким спілкувалася п’ять із половиною років тому. По тому француженка дістала планшет і, гортаючи фотографії, описала Ріно кілька найжахливіших епізодів із того, що відбувалося в Ґуаякілі впродовж минулих днів.

Час спливав. Сонце хилилося до заходу, Ріно та Лаура ніяк не могли наговоритися. Вони довго дискутували про те, у який спосіб психоістота змогла повернутися та проникнути в голови стількох людей, розмірковували, як діятимуть в Еквадорі, й основне — намагалися вигадати, як переконати Тимура Коршака вирушити з ними.

ХVIII

П’ятниця, 16 січня, 15:56 (UTC +2)

Офіс компанії «Time-To-Play Technologies»

Київ, Україна

— I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here[42], — секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.

— Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? — Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. — Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.

За спиною француженки височів Ріно Ґроббелаар. Вилітаючи з Намібії, він захопив із собою вицвілий ворсистий светр та блискучу, неначе дзеркало, пухову жилетку-безрукавку — все, що вдалося роздобути в Ґрутфонтейні, де температура найхолоднішої липневої ночі не опускається нижче від +5 °C, — та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці –1 °C, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж –10 °C. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.

— Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.

— Я вас дуже прошу! — Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. — Це питання життя та смерті.

— Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…

— Що відбувається? — Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: — Вам щось потрібно?

Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто — злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.

— Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, — сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. — Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…

— Хто його шукає? — зупинив її Пузатий.

— Ми, — психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. — Ми працювали з Тимуром 2009-го.

— Де? — брови метнулися вгору. — У Чилі?

Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.

— Так.

— Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.

Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.

— Де нам його знайти?

Пузатий перевів погляд на Лауру:

— Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.

Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:

— Ми повинні розшукати Тимура! — вона дивилась просто в очі Пузатому. — Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!

Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:

— Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?

Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.

— Так.

Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:

— Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?

На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:

— Так, пане.

— Ви священик, — чи то спитав, чи то ствердив Пузатий.

— Диякон, — заперечив Ріно, — просто диякон, пане.

— Ага, — гмикнув директор. «Це все пояснює». Він з осторогою роздивлявся велетня. Височенний, широкоплечий, кулаки, як бачки від унітазів, їй-богу. Шрам через півобличчя. Амбал не викликав довіри і якось, на думку Дмитра Віталійовича, не дуже асоціювався з ідеєю милосердного та всепрощаючого Бога. Геть не асоціювався.

Дмитро Пузатий розумів, що не повинен допомагати їм. Це неправильно та неетично. Чоловік і жінка, що стояли перед ним, пробуджували в грудях тривожну важкість і взагалі не надто скидалися на людей, із якими варто мати справу.

1 ... 27 28 29 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"