Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Час спливав. Сонце хилилося до заходу, Ріно та Лаура ніяк не могли наговоритися. Вони довго дискутували про те, у який спосіб психоістота змогла повернутися та проникнути в голови стількох людей, розмірковували, як діятимуть в Еквадорі, й основне — намагалися вигадати, як переконати Тимура Коршака вирушити з ними.
ХVIII
П’ятниця, 16 січня, 15:56 (UTC +2)
Офіс компанії «Time-To-Play Technologies»
Київ, Україна
— I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here[42], — секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.
— Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? — Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. — Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.
За спиною француженки височів Ріно Ґроббелаар. Вилітаючи з Намібії, він захопив із собою вицвілий ворсистий светр та блискучу, неначе дзеркало, пухову жилетку-безрукавку — все, що вдалося роздобути в Ґрутфонтейні, де температура найхолоднішої липневої ночі не опускається нижче від +5 °C, — та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці –1 °C, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж –10 °C. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.
— Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.
— Я вас дуже прошу! — Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. — Це питання життя та смерті.
— Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…
— Що відбувається? — Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: — Вам щось потрібно?
Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто — злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.
— Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, — сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. — Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…
— Хто його шукає? — зупинив її Пузатий.
— Ми, — психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. — Ми працювали з Тимуром 2009-го.
— Де? — брови метнулися вгору. — У Чилі?
Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.
— Так.
— Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.
Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.
— Де нам його знайти?
Пузатий перевів погляд на Лауру:
— Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.
Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:
— Ми повинні розшукати Тимура! — вона дивилась просто в очі Пузатому. — Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!
Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:
— Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?
Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.
— Так.
Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:
— Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?
На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:
— Так, пане.
— Ви священик, — чи то спитав, чи то ствердив Пузатий.
— Диякон, — заперечив Ріно, — просто диякон, пане.
— Ага, — гмикнув директор. «Це все пояснює». Він з осторогою роздивлявся велетня. Височенний, широкоплечий, кулаки, як бачки від унітазів, їй-богу. Шрам через півобличчя. Амбал не викликав довіри і якось, на думку Дмитра Віталійовича, не дуже асоціювався з ідеєю милосердного та всепрощаючого Бога. Геть не асоціювався.
Дмитро Пузатий розумів, що не повинен допомагати їм. Це неправильно та неетично. Чоловік і жінка, що стояли перед ним, пробуджували в грудях тривожну важкість і взагалі не надто скидалися на людей, із якими варто мати справу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.