Читати книгу - "Сповідь"

Тому сам по собі спогад про нього засмучує мене менше, ніж думка про його наслідки. Він навіть спасенніше вплинув на мене, до віку відвернувши від учинків, схожих на злочин, через жахливе враження, що залишилося в мені від того єдиного, що я скоїв. Я відчуваю, що й моя огида до брехні походить багато в чому від жалю з приводу цієї одного разу сказаної і такої чорної брехні. Якщо можливо спокутувати злочин, як я насмілююся думати, то я, мабуть, спокутував його численними нещастями, що впали на мене в кінці життя, сорокалітньою прямотою і чесністю, які я виявляв у найскрутніших становищах. У сердешної Маріон стільки месників у цьому світі, що я майже не боюся забрати свою провину із собою в могилу, хоч як би тяжко я завинив перед нею. Ось що я хотів сказати. Хай же мені буде дозволено вже до цього не повертатися.

Книга третя

1728–1730

Покинувши пані де Верселлі майже таким, яким до неї прийшов, я повернувся до своєї колишньої квартирної хазяйки і прожив у неї п’ять чи шість тижнів. У той час здоров’я, молодість і неробство часто робили нестерпним мій темперамент. Я був неспокійний, неуважний і мрійливий, плакав, зітхав і жадав якогось невідомого мені щастя, позбавленим якого себе почував. Цей стан неможливо описати, та й мало хто з чоловіків може його собі уявити, тому що більшість заздалегідь витрачає цю повноту життєвих сил, болісну і солодку, яка, п’янячи бажанням, дає передчуття насолоди. Моя нуртуюча кров невпинно наповнювала мій мозок жіночими образами, але, не розуміючи їх справжнього призначення, я лише змушував їх грати ту дивну роль, яку вони й раніше грали в моїх фантазіях. Такі думки тримали мої почуття в постійному і нестерпному збудженні, але мене, на щастя, не навчили, як його позбавлятися. Я віддав би життя, щоб побути чверть години з якою-небудь мадемуазель Готон. Але я був уже не в тому віці, коли дитячі ігри були звичайною річчю. З літами прийшов сором, супутник гріха, і посилив мою природну сором’язливість, зробивши її майже нездоланною. Ніколи, ні тоді, ні згодом, я не вмів упадати за жінками, якщо вони не схиляли мене до цього самі, роблячи зі свого боку перші кроки, навіть коли розумів, що переді мною жінка не надто строгих правил.

Моє збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозі задовольнити свої бажання, я розпалював його найбезглуздішими витівками. Я ховався в темних алеях і затишних місцях, звідки міг здалека показуватися жінкам у тому вигляді, в якому хотів би бути поруч з ними. Те, що я відкривав їхнім очам, було дещо радше смішне, ніж непристойне. Безглузду насолоду, якої я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, і я не сумнівався, що врешті-решт яка-небудь рішуча особа вчинить зі мною саме так, як я бажав, от тільки у мене бракувало сміливості дочекатись. Одна з моїх витівок закінчилася майже комічним, хоч і не таким приємним для мене чином.

Якось я влаштувався в глибині якогось двору, де був колодязь, до якого дівчата з близького будинку часто приходили по воду. Там був невеликий спуск, декілька проходів вели від нього до льохів. Я дослідив у темряві ці довгі і темні підземні коридори й вирішив, що вони нескінченні і в разі потреби я знайду в них надійний притулок. Переконавшись у цьому, я почав показувати очам дівчат, що прямували до колодязя, видовище радше смішне, ніж спокусливе. Розумніші вдавали, що нічого не бачать, другі сміялися, а треті визнали себе ображеними і зчинили галас. Я кинувся до свого притулку, за мною погналися. Позаду себе я чув чоловічий голос, на що аж ніяк не розраховував, і це мене дуже налякало. Я побіг у глиб підземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки і чоловічий голос невідступно йшли за мною. Я покладався на темряву і раптом побачив світло. Я затремтів і кинувся вперед. Шлях мені перегородила стіна. Тікати далі було неможливо, залишалося лише чекати на місці на вирішення своєї долі. За мить мене наздогнав і схопив високий чоловік з пишними вусами, у крислатому капелюсі і з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жінок, що озброїлися держаками від мітел, серед яких я помітив і маленьку пустунку, що виказала мене, – їй, напевно, хотілося розгледіти моє обличчя.

Чоловік із шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозуміло, що готової відповіді у мене не було. Але тієї критичної миті мені вдалося, зібравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну історію. Я благав його зглянутися над моїм віком і становищем, сказав, що я молодий іноземець знатного походження, який утратив розум, що я втік з рідної домівки, бо мене хотіли посадовити під замок, і я загину, якщо про мене стане відомо, але, якщо він відпустить мене, я напевне зможу коли-небудь віддячити йому за його доброту.

Усупереч сподіванню, мої слова і мій вигляд подіяли: страшний чоловік розчулився і, прочитавши мені коротку нотацію, відпустив мене, ні про що більше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дівчина і старі жінки, я зрозумів, що цей чоловік, який так мене налякав, зробив мені послугу, і, коли б я попався в їхні руки, так легко не відбувся б. Я чув, як вони щось невдоволено бурмотіли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловік не збирається вдаватися до шаблі, я цілком упевнився, що сила і спритність урятують мене від їх зброї.

Через кілька днів, проходячи по вулиці з молодим абатом, моїм сусідом, я здибався з чоловіком із шаблею. Він упізнав мене і глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його світлості не варто братися за колишнє». Він нічого не додав до цього, і я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душі за скромність. Очевидно, кляті баби присоромили його за легковір’я. Хай там як, він хоч і п’ємонтець, а був добра людина, і я завжди згадую про нього з вдячністю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто інший на його місці знеславив би мене, аби лише посмішити присутніх. Ця пригода, хоча й не мала наслідків, надовго повернула мені розсудливість.

Моє перебування у пані де