read-books.club » Пригодницькі книги » Сонячний Птах 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячний Птах"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сонячний Птах" автора Вілбур Сміт. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза / Бойовики / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 173
Перейти на сторінку:
повільно наповнив ще один келих міцним трунком, поки міркував над її запитанням.

– А тобі не здається, Сал, що нам треба підкопатися, неглибоко, звичайно, під один із фундаментів? Лише для того, аби переконатися, що ми не клеїмо дурня?

– Бене, ти знаєш найголовніше правило. Ніколи не рийся в землі безсистемно. Ти можеш зруйнувати щось дуже важливе. Ми мусимо зачекати, поки зможемо організувати розкопки впорядковано.

– Я знаю, Сал. Але не можу втриматися. Лише один маленький підкіп, гаразд?

– Гаразд, – усміхнулася вона. – Лише один маленький підкіп.

– Гадаю, нам треба бодай трохи поспати. Уже третя година ночі.

Перш ніж ми остаточно відійшли до сну, Саллі промурмотіла, пригорнувшись до моїх грудей:

– Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим містом. Якщо бушмен намалював нам правильну картину, тоді його мури й башти просто злетіли в повітря.

– Схоже на те. Буде надзвичайно цікаво з’ясувати, що ж там насправді сталося.

Виявивши ту силу характеру, яку мені іноді вдається виявити, я рішуче відкинув спокусу викопати траншею в загорожі храму й натомість обрав місце біля підмурку зовнішнього муру, де я сподівався завдати найменшої шкоди.

Саллі жадібно стежила за моїми приготуваннями, досить-таки набридаючи мені своїми порадами та втручанням. Я помітив клаптями, відірваними від сорочки, обриси майбутньої траншеї. Вона мала всього три фути завширшки й двадцять футів завдовжки, викопана під прямим кутом до підмурку, щоб перетнути його там, де він проходить.

Ми зробили позначки на майбутній траншеї через кожен фут, і Саллі намалювала цю схему у своєму блокноті. Я приніс із лендровера фотоапарати, інструменти й клапоть брезенту. Наша траншея проходила лише за тридцять ярдів від намету. Отже, ми отаборилися майже над самим давнім муром.

Я розстелив брезент так, щоб на нього можна було складати землю, яку я викопуватиму з траншеї, а тоді зняв сорочку й відкинув її вбік. Я більше не соромився показувати Саллі своє голе тіло. Поплював собі на долоні, переступив через натягнену стрічку, підняв кирку й подивився на Саллі, яка сиділа на брезенті у великому капелюсі з трохи обвислими крисами й не відривала погляду від моїх рухів.

– Окей? – усміхнувся я, подивившись на неї.

– До кінця, партнере, – сказала вона, і я заціпенів від подиву. Її слова прозвучали різким дисонансом, адже вони належали тільки Лоренові й мені. Ми не говорили їх іншим людям.

Потім у мене раптом промайнула думка – які дурниці! Адже я люблю і її.

– До кінця, дівчино, – погодився я й замахнувся киркою.

Було приємно відчувати легку, як пір’їнка, кирку у своїй руці – лезо легко увійшло в піщаний ґрунт. Я працював наполегливо, раз у раз міняючи кирку на совкову лопату, незабаром піт, що струмочками скочувався по моєму тілу, намочив мені штани. Потім я став вигрібати землю з траншеї і кидати її на брезент, а Саллі ретельно її просіювала. Працюючи, вона весело базікала, але моєю єдиною відповіддю було хрипіння за кожним помахом кирки.

До полудня я прокопав траншею на її повну довжину завглибшки в три фути. На глибині вісімнадцятьох дюймів піщаний ґрунт перейшов у червонясту глину, яка досі зберігала вологу від недавніх дощів. Ми зробили перерву, і я поїв консервів із бляшанки й випив пляшку намібійського пива, щоб відновити частину втраченої вологи.

– Ти знаєш, – сказала Саллі, замислено подивившись на мене, – коли я звикла до твого тіла, воно набуло в моїх очах своєрідної краси.

Почувши ці слова, я почервонів і відчув, як мої очі зволожилися від сліз.

Я працював ще годину, а тоді несподівано гостряк кирки забарвився в чорний колір. Я вдарив удруге – знову чорне. Я випустив кирку з рук і став навколішки в траншеї.

– Що там таке? – запитала Саллі, вмить наблизившись до мене.

– Попіл! – сказав я. – Деревне вугілля!

– Стародавня піч, – здогадалася вона.

– Можливо. – Я не погодився з нею відразу, залишивши для себе можливість посміятися з її припущення, якщо раптом воно не виправдається. – Візьмімо кілька зразків для датування.

Далі я працював набагато акуратніше, намагаючись відкрити шар попелу, не порушивши його. Ми взяли з нього зразок для дослідження і з’ясували, що він має товщину від чверті дюйма до двох дюймів і накриває весь горизонт траншеї. Саллі записала його глибину від поверхні й зазначила місце, з якого ми взяли вугільні зразки для дослідження, а я тим часом сфотографував траншею та стрічки.

Потім ми випросталися й подивились одне на одного.

– Надто великий для печі, – сказала вона, і я кивнув головою. – Ми не повинні копати глибше, Бене. Принаймні не так, як тепер, угризаючись у ґрунт киркою та совковою лопатою.

– Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!

– Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.

– Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.

Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.

– Будь обережна, – застеріг я Саллі.

– Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.

Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:

Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2½”.

Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2½ мм.

Проколота. Злегка спотворена вогнем.

Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.

Номер знахідки 1.

Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.

– Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі своїх критиків.

– Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.

Я поколупався в землі маленькою киркою і через п’ятнадцять хвилин зробив нове відкриття – обпалений уламок кістки.

– Людська? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Шийка людського стегна,

1 ... 27 28 29 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячний Птах"