Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

— Вітаю, — мовив скелет. — Я от прийшов. Ти ж казала, що можна.

Стара розреготалася:

— Казала, що можна? Ну, заходь, гостем будеш.

Скелет чемно вклонився, прикладаючи до ребер пальцеві кістки:

— Дякую.

— Заходь, заходь…

Гість попрямував за господинею.

У квартирі давно вже не бувало нікого, крім старої, і тепер вона з якимось ревним метушінням приглядалася: чи все гаразд?! Розправила краєчок жовтавої від часу серветки, зиркнула на незаправлене ліжко й подумала, що треба хоч трохи прибрати. Потім розлютилася сама на себе: для кого прибирати, для кістяка? Дурна!

Скелет стояв у двірному отворі й роздивлявся, повільно повертаючи череп праворуч і ліворуч.

Біля ліжка із зім'ятими шторами, що вкрилися вгорі павутинням, стояв буфет, давній, як і усе в цій квартирі. По ньому крокували, виструнчившись за зростом, білі слоненята — за більшим менше. Серед них не було жодного цілого: у того не вистачало бивня, у цього — правої передньої ноги, й у всіх — хвостів. Позаду слоненят, біля стінки, височіли масивні канделябри, також із відбитими фрагментами (точніше, без них).

У буфеті було сиротливо й порожньо, й аж зовсім недоречно там бовванів пузатий металевий кухоль із вм'ятим боком. По кутках забилися каламутні чарки на високих гранених ніжках та перелякано споглядали за цим громаддям. Іще в буфеті лежав стос рваних по краях зошитних аркушів, укритих напівстертими клітинками й нечіткими чорнильними плямами.

Навпроти буфету стояла шафа, така чорна та висока, аж своїм боком затуляла вікно. Ліві дверцята шафи не зачинялися і порипували в такт крокам старої.

Біля дальньої від вікна стінки, поряд із дверима до передпокою, розпласталося низьке ліжко. В кутку перед ним, запнутий червоно-чорним рушником, висів мальований портрет невідомої скелету людини. Людина була в картузі й піджаку, із невеличкими вусиками й хитро примруженими очима. Вона гостро виставила цапову борідку й уважно слідкувала за старою.

Та опустилася в крісло, що вартувало біля ліжка, й ще раз махнула гостеві рукою:

— Сідай, у ногах правди немає.

Та скелет не сідав. Ось він помітив поряд із собою низенький столик, на якому чорнів пластмасовий телефонний апарат із тріснутим диском, а над столиком висів іще один портрет, цього разу фотографічний. Портрет зображав молодого усміхненого льотчика.

— Хто це? І це? — запитав скелет, вказуючи на зображення людей.

Стара подивилася на фотографію, наче бачила її вперше, звелася на ноги й потьопала в кухню:

— Ходімо, я чай приготую.

— Гаразд, — погодився скелет. Мабуть, він багато чому навчився за останню добу і тепер уже не квапився із вибаченнями.

— Розповідай, як живеш? — уже на кухні запитала стара.

Чи вона призабула, що тільки вчора бачилась із ним, чи… Хто її знає, стару?

— Та так, — мовив скелет. — Ось до школи пішов.

— Куди?!

— До школи. Треба ж якось учитися.

— Узяли?

— Узяли.

— Узяли?! Як кого?!

Він зніяковіло потер носовий отвір.

— Ну!

— Скелетом узяли. Їм саме в біологічному кабінеті не вистачало муляжу. Тепер я там… Працюватиму. А заодно вчитимуся.

Стара скрушно похитала головою:

— Що вигадав. Воно тобі треба?

— А як же жити?

«Сміх і гріх! — подумала вона. — Куди тобі, кістякові, жити? Ти й померти як слід не спромігся! — вештаєшся он по світові, людей каламутиш…»

— Що ж ти робитимеш?

— Людям допомагатиму, — не замислюючись, відповів скелет. — Я поки ходив, бачив: вас багато — таких, як ти. Мені здається, що майже всі навколо — нещасні. Вони сміються, плескають одне одного по плечу, бажають здоров'я, а… Знаєш, в очах у них порожньо. Нічого живого, нічого справжнього.

«Можна подумати, що ти справжній. І де твої очі?»

Якусь хвилю вони сиділи мовчки. Потім стара пила чай, а скелет розповідав про школу.

За вікном сутеніло, на вулиці завили собаки.

— Я піду, — сказав скелет. — Темно вже — лячно.

Стара хотіла засміятися, але чомусь не змогла.

Він обіцяв заходити ще.

6. Уранці стара пішла на роботу й вистояла цілісінький день. Торговки кивали, згадуючи ту пригоду, але говорили про це мало. Нема про що говорити.

Покупець був якийсь в'ялий, добряче нахолоджений березневими снігами й стурбований майбутнім святом. По всьому місту стояли величезні рекламні щити, з яких прилизані молодики вітали «улюблених жінок із їхнім днем», бажали щастя, любові, здоров'я. У тролейбусах над дверцятами та вікнами яскравіли наклейки, де худющий півень всміхався подушкоподібній курці. Посмішки були всюди, поміж них дедалі частіше траплялися справжні.

Дивно, раніше стара ставилася до всієї цієї метушні з байдужістю: яка ж вона жінка! Смішно, їй Богу! А тепер щось перемінилося в ній, і ця зміна дуже не подобалася старій. Вона сердилася на себе за цю зміну, стала безпричинно сваритися з торговками й узагалі поводилася гидко. На скелета, що заходив, до речі, майже щодня, також бурчала й казала, аби більше не приходив. Він кивав, але не звертав на її слова уваги. Наче вона й не виголошувала їх узагалі.

Шостого березня він не прийшов. Стара, звичайно, не чекала кістяка спеціально, сиділа собі й в'язала. Кому він потрібний?! Лише нерви псує.

Сьомого вона давала раду ниткам — щось там у неї переплуталося. Не помітила навіть, як усе зіпсувала, і тепер рукавичку доводилося в'язати спочатку. Дуже злилася й бурчала.

Задзвонив телефон.

— Добрий вечір. Ілля Миронович тут живе? — запитали на тому кінці дроту старечим голосом.

— Ні, не тут, — стара сердито кинула слухавку й повернулася до в'язання.

Лягла спати пізно і довго переверталася з боку на бік — не могла заснути. Втім, останніми ночами безсоння не було для старої чимось незвичним. І справа не в тому, що цей «Ілля Миронович» викликав у неї старі, давно поховані спогади — аж ніяк не в цьому.

На ранок розболілася спина, і стара вирішила не йти торгувати, зробити собі вихідний. Тим паче, свято.

7. — Спина? — співчутливо запитав скелет.

Стара насуплено змовчала.

Насипала в каструльку крупу й уперто намагалася не помічати того, що тримав у кістяній руці її гість.

— Ось, зі святом тебе, — проказав скелет.

— Звідки це?

Він незграбно ворухнув гомілками.

— Ну?

— Сьогодні в школі діти вітали вчительок, — сказав після короткої паузи. — Вони принесли багато квітів, склали на підвіконні. Я вирішив, що вони не образяться… Вони, напевно, і не помітили.

— Не люблю троянди, — стара поклала квіти на табурет. — Терпіти їх не можу.

Вона пішла шукати вазу чи хоча б будь-що годяще, заздалегідь знаючи, що ваз удома давно немає. Останню, здається, розбила торік, коли несподівано вхопило спину.

Стара повернулася в кухню із великим металевим кухлем. Узяла ножа й почала обрізати