Читати книгу - "Помилка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Де Віктор? — спитав напарник, кидаючи мені мій «ґлок» та кайданки. — На вході в нас перервався зв'язок. А перед цим інформаторка попередила Траґана, що Віктор затягнув тебе сюди.
— Не знаю, куди він зник, Майку, — відповіла я, озираючись. — Але ще секунду тому він стояв позаду мене.
— Пристебни цього потвору до чогось міцного та прикрий мене, — сказав напарник. І, звівши гвинтівку, кинувся в темний прохід, той, де на підлозі валявся бридкий матрац.
Я прикувала непритомного викидайла до бойлерної труби. Його окуляри були розбиті, а обличчя набуло кольору костюма, в який він був убраний. «Ось тобі, скотино, копівський жарт», — кортіло сказати мені, але я промовчала й кинулась у коридор слідом за своїм напарником.
І раптом почула, як десь попереду мене хтось грюкнув дверима.
Куди ж, у біса, поділися Ордонес та Майк? Ударившись гомілкою об невидимі сходи, я пострибала по них угору, виставивши перед собою пістолета.
Нарешті, двері знайшлися (переважно завдяки тому, що я гепнулась об них головою). За ними відкрилася пустка, заросла високими бур’янами та засипана сміттям і битим склом. Куди ж це я потрапила?
Закліпавши очима від яскравого денного світла, я не відразу побачила Майка, котрий тим часом уже встиг пробігти половину порослої бур’янами ділянки. А за півкварталу попереду нього, по 140-й стрит, щодуху мчала постать у білому костюмі. То був Віктор Ордонес — а може, якийсь морозивник, що тренувався, готуючись до щорічного марафонського забігу?
Поки Майк гнався за Віктором два квартали на схід, я встигла значно скоротити відрив. Проминувши третє перехрестя, вони гулькнули під естакаду й убігли крізь ворота на якесь звалище металобрухту. Чи вдасться Ордонесу втекти? Я сподівалася, що вдасться. Як на мене, то нехай добіжить хоч до Санто-Домінго, я не заперечуватиму.
На жаль, Майк не відставав від нього, уперто, як легкоатлет на шляху до золотої медалі, долаючи смугу перешкод у вигляді розбитих ящиків та курганів з наваленого металобрухту. Усе, що мав зробити Ордонес, — це зупинитись і вистрелити. І Майкові настав би капець. Але не так сталося, як мені гадалося.
Підбігаючи до іржавої бляшаної стіни, що оточувала тильний бік звалища, я почула гучний металевий скрегіт. А потім удар — метала по металу. Що там таке, чорт забирай?
Трохи згодом я помітила, як у дальньому кутку звалища Ордонес вилазить із-за керма автопідіймача, яким він щойно зробив пролом у бляшаній стіні.
Ставши рачки, він проповз у пробиту ним діру та щез із-перед очей.
За кілька секунд з-за стіни іржавих рур вигулькнув невтомний Майк і пірнув у ту саму діру, що й Ордонес.
Коли я, засапавшись, нарешті теж дісталася пролому в стіні, то моєму погляду відкрилася сила-силенна вагонів. Величезна купа вагонів. Виявляється, Ордонес вискочив з металозвалища прямісінько в депо метрополітену.
«От чорт, а я ж забула з собою метро-картку!» — досадливо подумала я, пролазячи крізь діру в бляшаній стіні й намагаючись триматися подалі від смертоносної контактної рейки.
Розділ 54
Я бігла по тісному проходу між двома нерухомими електричками номер чотири, відчайдушно видивляючись, куди помчали Ордонес та Майк, аж раптом звідкись почувся гучний тріск. От чорт! Вікно якраз над моєю головою розлетілося на друзки. Хтось крикнув: «Гей, білявко, лови кулю!»
Я озирнулась — і якраз учасно: Віктор Ордонес, висунувшись із вікна кондуктора за два вагони від мене, вистрелив знову. Я почула, як щось продзижчало повз моє вухо, а потім до мене долетів звук, схожий на тріск першої тоненької криги.
Вихопивши свій «ґлок», я почала смалити в напрямку Ордонеса, не жаліючи набоїв.
І тільки тоді, коли обойма спорожніла, я відчула, як щось тепле стікає по моїй шиї. Раптом мої ноги дематеріалізувалися, мить — і я вже лежала на гравії. Один бік мого обличчя наче затерпнув.
Господи, у мене влучила куля! Голова пішла обертом. Я відчула, що вислизаю з власного тіла та спостерігаю за собою наче звідкілясь ізбоку.
Не непритомній, Лорін, рухайся! Роби що-небудь, роби просто зараз! Я хутко підскочила й кинулась назад настільки швидко, наскільки дозволяли мені охлялі ноги. Щоб зупинити кровотечу, я притиснула рукав куртки до рани на голові.
Добираючись до кінця потяга, я встигла ще раз упасти навколінки й іще раз підвестись. У кінці останнього вагона я помітила розчинені двері. Видершись нагору, я вповзла на животі всередину й закотилася під сидіння.
І тоді почалася справжня стрілянина! Десь за два чи три вагони від мене з короткими інтервалами тричі бахнула гвинтівка. Потім вона вистрелила прямісінько в мене над головою, рознісши вікно в тому вагоні, де я ховалася.
Я лежала під сидінням на брудній огидній підлозі, тремтячи та спливаючи кров'ю, коли раптом почула, як у сусідньому вагоні заверещав Ордонес. Мені не було його видно, зате чула я його так добре, наче він перебував поруч зі мною.
— Припини, припини! Я здаюся! — крикнув комусь Ордонес.
Згодом стало чути, як щось важке гепнулося на підлогу. Невже пістолет Скотта?
— Я вимагаю зустрічі зі своїм адвокатом, — сказав Ордонес.
На якусь мить запала тиша. Загрозлива тиша. Що ж там зараз відбувається?
І тут я почула звук затвора бойової рушниці.
Клік-клак!
— Ти можеш вимагати тільки зустрічі з представником похоронного бюро, ти, мерзенний убивця копів! — пролунав голос Майка.
«Ні! — подумала я з відчаєм. — Бога заради, Майку, ні! Не роби цього!»
Перекинувшись на спину, я ледве зіп'ялася на ноги й розкрила була рота, щоб гукнути Майка та застерегти його.
— Убивця копів? — долетів до мене здивований голос Ордонеса.
І цієї миті гучно бабахнула рушниця — один і останній раз.
Розділ 55
Вочевидь, притомність усе ж ненадовго полишила мене, бо наступним, що я почула, були чиїсь вигуки: «Де тебе шукати, чорт забирай?!» Вигуки долітали з рації Майка, яка лежала біля моєї голови. Майк сидів на підлозі вагона, чукикаючи мене на колінах як малу дитину. Він посміхався, а в очах його стояли сльози.
— Тобі зачепило шию. Поранення м'яких тканин — і не більше. Їй-богу! Усе буде добре!
— Я не помру? — поцікавилась я.
— І не думай. Тільки не на моєму чергуванні.
Крізь розчинені двері між вагонами я побачила купу битого скла. З неї стирчала рука в заляпаному кров’ю білому рукаві.
— А що з Віктором? — спитала я. — Невже ти…
Майк притиснув палець до моїх губ.
— Я вистрелив у нього після того, як він вистрелив у мене. Ти ж добре пам'ятаєш, як усе трапилося, напарнице?
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилка», після закриття браузера.